— Вам не нудно? — запитала вона.
— Якби я знав, — сказав я, — що існують такі місця, то оселився б тут, а не в місті.
Юкіко кивнула. Як завжди погоджуючись з усім, що я скажу. І як завжди — не підіймаючи очей.
— І тебе б узяв із собою, — додав я.
— Дякую.
У японській міфології немає єдиного творця — зачинателя світобудови, деміурга. Все починається не з хаосу, а з мимовільного встановлення первісного порядку з одночасною появою богів-камі.
А потім ми вечеряли з її батьками, розсівшись на татамі навколо столика, і я просив вибачення за Марину, яка навіть не знала, що у своїй дитячій безпосередності за перші дві хвилини вечері вона порушила сто дев’яносто сім із двох тисяч трьохсот чотирнадцяти правил гарного тону. Але батьки Юкіко люб’язно вибачали нас, увічливих, але все-таки дуже диких європейців-варварів. Тим більше з далекої України.
А ще в капличці в глибині двору було вивішено два запаяні у пластик папірці — про смерть дядька і старшого брата матері Юкіко, які загинули в Другій світовій війні. Один з них пішов на дно разом з підводним човном, торпедованим американцями. Інший загинув, так і не зумівши підірвати обмотаною навколо себе вибухівкою радянський танк.
Дух самураїв — їхня смерть стала честю для родини.
Там була навіть одна медалька…
Довге правління імператора Сява (1926-1989р.) як ніяке інше було відзначено зміною «світла й тіней». Експансія в Маньчжурії (з 1931 р.) і в Китаї (з 1937 р.), участь у Другій світовій війні на стороні Німеччини (з 1941 р.) принесли Японії репутацію агресора. Вона виявилася втягнутою в глобальний конфлікт, який закінчився поразкою влітку 1945р. і окупацією її території союзними військами (до 1952 р.).
Марині постелили в кімнаті Юкіко.
Юкіко лягла на горищі, яке було чимось середнім між стодолою, кімнатою на випадок приїзду гостей, складом старих меблів і сховищем для кукурудзи й сої.
Я розмістився в кімнаті її брата.
А коли будинок наповнила тиша, я почув, як відсунулась ширма, і побачив сидячу на колінах перед порогом Юкіко.
— Ти не проти?
— Займемося торгівлею мікрохвильових печей? — посміхнувся я.
— Якщо моєму панові не буде боляче.
Замість відповіді я підняв край ковдри. Уколовши собі повний шприц знеболюючого, я почував себе більш ніж… Хіба що губи мої були сухими. Але поцілунки Юкіко. Її ніжність. Її обережність…
Вона пішла до світанку, навіть тут залишаючись моєю дружиною. Моєю маленькою юдзьо.
От тільки простирадло, на якому я спав, над ранок виявилося в крові. У мене розійшовся один зі швів. А тому наступні два дні я провів майже не рухаючись: то лежачи на татамі у своїй кімнаті, то сидячи в альтанці, влаштованій під почорнілою від дощу сливою.
А в селі йшов збір яблук. Цілими днями возики спускалися вниз із невидних за соснами гірських садів. Цілими днями батьки Юкіко і їхні сусіди перевантажували ящики з яблуками у вантажівки, які під’їжджали до підніжжя гори, і знову гнали своїх коней чи карликові трактори в гори.
Юкіко допомагала батькам, і тому я бачив її тільки надвечір.
Телевізора не було. Крамниці з коміксами теж, а тому Марина, вкотре запитавши: «Ти точно зможеш обійтися без мене?» — «Зможу, звичайно» — теж ішла збирати яблука.
У товстих плетених рукавичках, у хустинці під капелюхом з рисових стебел.
— Я вивчила пісню, — сказав вона, повернувшись.
— Ану ж бо.
І вона заспівала, повеселивши наших привітних хазяїнів цілковитим псуванням усіх наявних у цій пісеньці (щось начебто «зійде сонце, хмара піде, ми будемо працювати, і щастя нас знайде») слів.
— Що, зовсім погано? — запитала Маринка.
І немов зрозумівши її, батько Юкіко, Хірасеє-сан, посміхнувся, сказавши:
— Ні, просто чудово.
Завершувати космологічний процес випадає п’ятій парі цих богів Ідзанакі й Ідзанамі. До часу їх появи земля ще не вийшла з дитинства і, як плаваючий світ, мчала на морських хвилях…
Була ніч. Із шерехом дощу. З краплями з козирка даху. З кваканням жаб, які жили в дубовій бочці.
Я не спав. Я просто лежав у темряві і слухав дощ.