Двоє.
Вони йшли через горище. Один навіть почав спускатися по драбині. Я схопив і перевернув її, встигнувши зустріти стрільця, що зірвався вниз, ударом коліна.
— Ну й дідько з вами, — сказав другий і, вирішивши забути всі накази свого командира, витяг пістолет.
З оглушливим тріском і обвалом розкришеної черепиці Хірасеє-сан пробив дах, приземляючись перед стрільцем.
— Твою мать, — тільки й устиг здивуватися той, падаючи на порожню постіль Юкіко.
Падаючи і завмираючи на ній.
І ще п’ятеро.
Цих ми виявили на вулиці.
Розбігшись і перестрибнувши через поріг, я заковзав по розмоклій землі двору і підсік одного з них. Четверо інших кинулися до мене і потрапили під свистячий меч Хірасеє-сана, який зістрибнув з даху.
Полірована акуляча шкіра блискала у світлі хмар жменею чорних агатів.
А ось Леонід Бауер ішов без шуму і гуркоту. Як обережний дикий кіт. І тоді, коли воістину великий воїн Хірасеє-сан мовив:
— Здається, всі.
Я ствердно кивнув:
— Схоже.
Ми навіть устигли обмінятися поклонами подяки «це був непоганий бій», «для мене було честю брати у ньому участь разом з вами», коли почули з кімнати, у якій ховалися наші жінки, голос Бауера.
— Гей ти, сраний таточку, бери свого довбаного самурая, і йдіть сюди.
— Що? — запитав Хірасеє-сан.
— Ходімо, — сказав я, нагинаючись і витягаючи пістолет з пахвової кобури найближчого стрільця.
Він поставив їх на коліна. Усіх трьох жінок. І стоячи за їхніми спинами, притискав пістолет до потилиці Юкіко.
— Киньте зброю.
— Кидайте, — сказав я Хірасеє-сану.
І він кинув меч.
— Тепер ти, — сказав Бауер.
Розтиснувши пальці, я дав пістолету впасти.
— А тепер ти, — це вже до Марини. — По-перше, диск, а по-друге, я рахую до трьох, і роздроблю голову цій панянці. Раз…
— Він у моїй кімнаті, — сказала Марина.
— Добре, — сказав капітан стрільців її вітчима. — Але це ще не все. Володимир Михайлович, — так, виявляється, звуть її вітчима, — велів мені привезти тебе назад додому.
Маринка мовчала.
— І якщо для цього мені доведеться перестріляти всю цю компанію…
— Не треба, — сказала моя дочка, як і раніше, зі злістю дивлячись у порожню стіну перед собою. — Я повертаюся.
— Точно?
— Слово честі.
— Домовилися, — і, глянувши на нас із Хірасеє-саном, цей (о рідна мово! як багато в тобі епітетів і брудних метафор для таких, як він) персонаж додав: — Виходьте надвір.
— Ходімо, — переклав я його вимогу Хірасеє-сану.
І ми вийшли з будинку.
— Так буде краще, — сказала мені Марина, не звертаючи уваги на двох стрільців, які тепер постійно стояли за її спиною. — Адже я все одно не змогла б залишитися з тобою назавжди.
— Чому? — запитав я.
— Тому що. Я б тобі просто заважала.
— Але ми могли б спробувати.
— Ми спробували, — сказала вона. — І те, що в нас вийшло, мені дуже сподобалося.
«…То скільки ж тобі років, дитинко?..»
Я знав, що вона абсолютно права, що їй справді треба їхати, що маленькій дівчинці не місце в чужій країні, що… І все одно я готовий був привести тисячу аргументів. Порожніх. Непотрібних. Які б пояснювали тільки одне: я не хотів, щоб вона їхала.
— Я буду писати.
— Я буду чекати твоїх листів, — сказав я.
— Я ніколи тебе не забуду.
— Я ніколи не забував тебе, — мовив я.
— Я…
— Я дуже перепрошую, — підійшовши до нас, сказав Бауер. — Але нам пора.
Якби тут з’явилися Дмитро й Сашко…
— Прощавай, — сказав я. — Напиши мені, коли приїдеш.
— Він поїде з нами, — сказала Марина командиру стрільців. — Я хочу, щоб мій тато провів мене.
І це не було примхою. Це був наказ дочки хазяїна одному з хазяйських слуг. І звиклий до такого тону командир стрільців Леонід Бауер сказав:
— А мені-то що? Нехай їде.
— Ти проведеш мене? — запитала Мариночка.
— Звичайно, — відповів я.
Я попрощався з Юкіко. Вклонився її батькові. Ще раз вибачився перед її матір’ю. Ми сіли з Мариною в одну з машин, і вона відразу поклала голову мені на плече.
— А все-таки здорово ми їх, правда?
— Може, залишишся? — запитав я.
Скрутити шию водієві й Бауеру, який сидів поруч із ним, було справою семи секунд. Потім сісти за кермо й чкурнути куди-небудь у гори.