Юкіко передає тобі привіт. Каже, раніше не думала, що в мене можуть бути діти. А тим більше такі, як ти.
Я надрукував фотографії. Їх вийшло понад п’ятсот. Послав їх тобі бандероллю. Але деякі відсканував, і ти знайдеш їх під іменами „111“, „112“ і „113“…»
«А ти вмієш працювати в „приваті“?»
«Не знаю. Не пробував».
«Я тебе навчу. Це буде класно. Ми зможемо базікати в реальному часі».
Але ми «побалакали» подібним чином лише раз. Занадто важко мені було вставати о восьмій ранку. Занадто важко було Марині сідати за комп’ютер о першій ночі.
Така вже була різниця в часі.
Але листи ми надсилали одне одному регулярно. По декілька разів на день.
«Моя подруга, Катя (я розповідала про неї — товсте чудовисько, в якої тато — „нафтовик“) сказала (коли я показала їй фотографії), що ти схожий на артиста. Я потім довго розглядала тебе і прийшла до висновку, що ти гарніший.
Просто вона намагалася зробити мені комплімент… Дурненька.
А загалом…».
«…І мені було непогано. Але як би тобі це сказати? Гм, виходить, що пристойно цього й не поясниш…»
«А ти спробуй».
«Дитинко, не забувай, що ти моя дочка».
«Пам’ятаю-пам’ятаю, татусику. Просто сучасні діти дорослішають так рано…»
І так майже вісім днів. Поки в Нагано не приїхала команда китайців.
Їм було потрібно єдине — диск.
А що було на цьому диску? На диску, який украла Марина? Схема перетворення в живі гроші восьми мільярдів євро. Назви банків, рахунки і паролі. Усе те, без чого ці вісім мільярдів залишалися лише купою захищених від підробки паперів.
Але це досить добрі гроші, щоб через них почалася середніх розмірів війна.
Частина третя
Сянь, Синь і Ень
— По-моєму, за нами стежать, — сказав Дмитро, який сидів за кермом.
— Так? — озирнувшись назад, запитав Сашко, що займав усе заднє сидіння. — А ну ж бо, зупини.
І як тільки Дмитро зупинився, машина, яка їхала за нами слідом, так само притулилася до тротуару. У ній сиділи четверо.
Вибравшись із машини і підійшовши до них, Сашко постукав у бічне скло. Але йому не відкрили, тому він вирвав одні дверцята, а потім відірвав від сидіння (причому разом з ременями безпеки) одного з азіатів.
Тільки для того, щоб запитати:
— Ну і що вам від нас потрібно?
Але Сашко не встиг цього зробити, бо троє інших уже за мить повисли на ньому.
— Такси, які полюють на ведмедя, — прокоментував Дмитро.
Сашко махнув кілька разів своїми величезними кулаками, і ось серед нападників уже не лишилося нікого, кому можна було б ставити хоч якісь запитання. Тепер усі вони придатні були тільки на те, щоб непорушно лежати на дорозі і тротуарі.
— Що він робить? — запитав Дмитро.
А Сашко схилився і, задерши сорочку на спині одного з повалених ним азіатів і не побачивши звичайного для якудзи татуювання, насупився й почав обмацувати його кишені, сподіваючись знайти в них поліцейське посвідчення. Але того теж не було. Були лише документи з гербом Китайської Якоїсь Там (не має значення) Пам-Пам Республіки.
— Холера ясна, — сказав Сашко. — Це китайці.
А поява китайців у самому центрі Нагано могла означати єдине — нами, чи кимось із нас, зацікавилися тріади.
Тріада («Саньхехой») — таємне товариство, що виникло в південно-східному Китаї в 70-х рр. XVII cm. і вело боротьбу проти маньчжурського панування, яке встановилося в Китаї в XVII cm.
І зацікавились, як виявилося, дуже серйозно.
— Добре, — сказав я. — Роз’їжджаємося. На кого першого нападуть, той нехай одразу подзвонить усім іншим.
Першим довелося дзвонити мені.
Я вийшов з метро, проїхав зупинку автобусом. А вже недалеко від дому зайшов у якіторію купити собі повний пакунок малесеньких курячих шашличків.
— Вечірка? — запитав мене кухар.
— Так, — сказав я, узявши сорок паличок з мікроскопічними шматочками м’яса.
Було б непогано, якби цього вистачило мені одному.