І медитативно-даоський приспів:
— Ну, хто там ще? — насупився Сашко, знімаючи сковорідку — яйця-помідори-ковбаса-сир-перець-майонез (яєць — чотирнадцять штук) — із вогню. — Зараз! Я ж сказав «зараз»!!!
Дзвонили безупинно. Натиснули на кнопку дзвоника і не відпускали її доти, доки Сашко не відчинив двері.
— Чого тобі?
— Я-а-а-а-а-а!!! — закричав перший із шести китайців.
— Ага, — сказав Сашко. — Ясно.
Він жив на третьому поверсі…
Двоє з гостей скотилися аж до пофарбованих червоним лаком дверей підвалу.
— Усі? — запитав Сашко і, відповівши самому собі: — Усі, — зачинив двері й повернувся на кухню.
Майже одразу ж поринаючи в музику, яка лунала з магнітофона, що стояв на холодильнику. Зображуючи те, що мало бути танцем.
Під прислані Мариною пісеньки:
Хто б міг подумати, що він здатний на щось таке? Я маю на увазі: танцювати.
Я ж перестав бути гуманним після того, як китайці спробували мене підстрелити. Годину тому я витратив майже вісімсот доларів на бронежилет, і от з’являються два красені, стріляють мені в спину — і псують його.
Удар у праву нирку був таким, що я впав на коліна, обхоплюючи себе обома руками і прислухаючись до дивовижного болю всередині.
Другий постріл потривожив стару рану, яка вже почала заживати. Це теж не зробило мене добрішим.
Я стояв на колінах, скривившись від болю, а вони підійшли до мене, стискаючи в руках пістолети.
— Чень-день-жень.
— Хань-чань-дань.
А вже потім огидною англійською:
— Ти ходите з нами.
— Обов’язково, — сказав я, але вже після того, як, схопивши обох китайців за штани, ривком перекинув їх на спини і вдарив одного, а потім іншого кулаком у груди.
Щосили. Немов вони були стопками черепиці, кожну з яких я мав розбити вщент.
— Ось тобі й хань-дань, — сказав я, встаючи.
Тепер у мене було два пістолети.
Не супер, але все-таки…
Зате, переслідуючи мене, китайці змогли побачити Нагано. Де ми тільки не побували. Пил яких тільки вулиць і площ вони не піднімали, падаючи, перекидаючись після особливо вдалого удару і котячись.
Хоч усе-таки більше за все їм подобалося нападати на мене в підворітнях.
Я кружляв містом. Вони кружляли за мною. І якщо їхній рух нагадував рух по павутині — від центру до окраїн, то я рухався за годинниковою стрілкою, зіштовхуючись із ними в найнесподіваніших місцях. Із китайцями, які вирішили, що саме я віддам їм диск, привезений, а потім благополучно відвезений моєю дочкою.
«Що за дивовижна штучка!!! Ніколи в житті не бачив чогось схожого!!! Б’юся об заклад, немає на світі іншої такої чашки!!!»
Схилився шинкар у шанобливому поклоні, а тоді й каже:
«Пробачте мені великодушно, але я не можу продати цю чашку. Дісталася вона мені від батька, а батькові — від діда. Багато поколінь нашої родини зберігали її як найціннішу річ!»
«Зачарована чашка»
Я вдарив його чолом у перенісся, потім збив ним (повислим на моїх руках, як зламана лялька) його приятеля, озброєного гайковим ключем. А тоді й зовсім захистився ним, підставивши його спину під удар обрізком ринви.
Нічого-нічого. Йому не було боляче. Адже він був непритомний.
І так два дні. І якщо в перший день вони робили все, щоб доставити мене в «найкращому вигляді», то на другий були готові перетворити мене на «голову, що говорить», на людину без рук і ніг, головне, щоб я міг відповісти на ті питання, які їх цікавили.
Вони з’являлися з дивною зброєю. З тим, що можна було купити в будь-якому магазині: з ножами, ломиками, гайковими ключами, а то й просто з обрізками труб.
Десяток їх купили кілька акумуляторів для газонокосарок, притягли на пустир, де, виливши кислоту і розбивши корпуси, зібрали докупи свинцеві пластини.
А потім вони сиділи навколо багаття, плавили свинець і відливали з нього кастети з десятисантиметровими шипами, виливаючи розплавлений метал у форми, видавлені просто в землі.
Відбити руку з кастетом…