— Зрозуміло.
До такої зради Маринки я ще не був готовий.
А тому, сказавши Кадуцо-сану:
— Спасибі, — розвернувся і пішов до автомобілів китайців.
Там у мене, принаймні, був шанс загинути. А отже, нічого нікому не сказати.
«Ну, а ти, Дмитре, — сволота», — подумав я.
І посміхнувся до своєї дочки: «Нічого, Мариночко, все буде гаразд».
— Сергію! — гукнув до мене Дмитро.
Але пан Кадуцо зупинив його, піднісши руку.
— Сергі-сан, — покликав він.
Я не збирався з ним розмовляти, але закони ввічливості не дозволяли мені проігнорувати те, що ватажок якудз звернувся до мене на ім’я.
Я не міг не відповісти йому.
— Вибачте, Кадуцо-сан, але я не збираюся говорити на ці теми.
— Я розумію вас, — сказав він. — Розумію і нічого не вимагаю. Тільки скажіть мені одне. Цей диск справді існує?
І я не міг збрехати:
— Так.
— Спасибі, — злегка вклонившись, мовив мені Кадуцо-сан.
Уклонився, випрямився і послав своїх людей у бій.
А це треба було бачити. Адже це були не ігри з бейсбольною битою чи самурайським мечем. Це була тисячолітня ненависть. Продовження тільки відкладеної на якийсь час війни, що закінчиться лише тоді, коли одна зі сторін — якудзи чи тріади — буде остаточно знищена.
Вони зійшлися посередині вулиці. З ножами, пістолетами, з тесаками завбільшки з косу, убиваючи, калічачи і гинучи в люті, яка вела їх на смерть. За честь єдиного, що було в їхньому житті — родини.
Слово «якудза» прийшло саме з жаргону баку то. Основною грою, у яку вони грали, була ойтьо кабу — аналог відомого в Україні «очка» чи американського «блекджека». Гравець отримував три карти, і набрані ним очки було раховано за останньою цифрою суми значень карт. Комбінація «я-ку-са» (8–9—3) давала в сумі 20, а за очками — 0. Це був найгірший результат і одна з найгірших комбінацій. Тому на сленгу бакуто «якудза» означало «щось зайве, непотрібне». Згодом це слово почали вживати й стосовно самих бакуто.
На це можна було подивитися, але я розвернувся й пішов геть.
— Почекай, — наздогнав мене Дмитро.
— Навіщо? — запитав я.
— Ну, так вийшло, — він почав виправдовуватися. — Я не міг інакше. Вони змусили мене все розповісти.
— Спасибі.
— Та й розповідати не було про що. Кадуцо дізнався все про диск іще до того, як його люди привезли мене до нього.
— Ти впевнений?
— Руку даю, — сказав Дмитро.
— А звідки він міг це пронюхати?
— Не знаю.
Спочатку ми просто йшли по вулиці.
— Може, візьмемо таксі? — запитав Дмитро.
— Давай.
А коли ми сіли в машину, я назвав водієві Сашкову адресу.
Коли вже піднімалися сходами, нас догнало чоловік вісімнадцять японців, якудз Кадуцо-сана.
— Пробачте, — сказав один з них, відстороняючи нас до стіни, тоді як інші продовжували підніматися далі.
— Тобто? — не зрозумів Дмитро, дивлячись їм услід.
— Доганяймо, — сказав я.
Але коли ми піднялися до дверей квартири, все вже скінчилось: без жодного пострілу якудзи пов’язали китайців, які так і не добралися до Сашка, і тепер по одному виволікували за поріг.
Куди? З огляду на стосунки між тріадами і якудзами, про це краще було не знати.
— Сашку? — покликав я, коли його розбомблена квартира (розтрощені меблі, діри в стінах, обривки одягу) спорожніла. — Ти де?
— Хто там? — почули ми з-за увігнутих досередини сталевих дверей ванної.
— Я і Сергій, — сказав Дмитро.
— Ви самі?
— Так.
— Точно?
— Точно.
І тільки після цього він відчинив.
А якудзи, виїхавши за місто, витягали китайців з машин, ставили на коліна і розстрілювали впритул. Так починалася війна за вкрадений Маринкою диск.
Частина п’ята
З японською точністю
Треба віддати їм належне: японці залюбки переймають від усього іншого світу все гарне і світле, що в ньому є. Але Варфоломіївську ніч вони придумали самі. Причому задовго до того, як католики взялись вирізати гугенотів.
Щоб відловити нас — мене, Дмитра і Сашка, — до Нагано приїхали триста вісімдесят китайців. У банді Кадуцо-сана було понад п’ять тисяч стрільців.
У китайців було трохи більше, ніж сто пістолетів і лише шість автоматів. Якудзи Кадуцо у своєму розпорядженні мали і крупнокаліберні кулемети, і зо два десятки базук…