Лист від Маринки:
Татку, у вітчима неприємності. На жаль, через мене. Мені треба буде виїхати. Сховатися. Мені та йому. А тому не ображайся, якщо певний час я не буду тобі писати.
Щоб ти не сумував, я надсилаю тобі лист, який можна буде читати щоразу, коли тобі захочеться, щоб я написала.
Ось він:
„Тату, я тебе люблю. Твоя Марина. Татку, я тебе люблю. Твоя Маринка. Таточку, я тебе люблю. Твоя Мариночка. Татусю, я тебе люблю. Твоя Маруся. Татусику, я тебе люблю. Твоя Маринонька. Татусеньку, я тебе…“
Я тебе справді дуже люблю і рада, що ти мій тато».
— У них неприємності, — сказав я Дмитрові.
— Ну, вибач.
— То чого ти боїшся? — запитав Тасуке.
— Я? — замислився перевертень. — Правду кажучи, нічого. Хіба що — варених баклажанів. Запах у них гидотний. З глузду від нього можна з’їхати.
Я набрав номер Кадуцо-сана.
— Його нема, — відповів мені жіночий голос.
Секретарка? Дружина? Юдзьо?
Я ввійшов у комп’ютерну мережу авіаційних компаній: глава якудз, Кадуцо-сан, замовив собі квиток до Варшави на рейс, який вирушає через чотири дні.
Чоловік сто п’ятдесят із його банди летіли тим же маршрутом на день раніше. Токіо-Варшава, а звідти потягом до Харкова.
А саме там жила Марина і її вітчим… Лікувалася в клініці для наркоманів моя колишня дружина… І саме десь там зберігалися вісім мільярдів, які так зацікавили якудз, і нічим не цікавий зовні диск, що відкриває шлях до цих грошей.
— Але ж я не знав, — сказав Дмитро.
— Звичайно.
Витягши із шафи дорожню сумку, я почав пакувати свої речі.
Тепер я сподіваюся, ви зрозуміли, чому я вирішив повертатися додому? У країну, де мене вважали небіжчиком. У країну, в якій ще залишалося багато людей, готових на все, аби перетворити мене на мерця. Навіть після стількох років.
— То ти все-таки вирішив їхати? — запитав Дмитро.
— Так, — сказав я.
— Але ж це — певна смерть.
— Можливо… Дуже навіть можливо…
Але…
Сакон устромив кинджал у ліву частину живота і сказав: «Дивись! Тепер розумієш, як це робиться? Тільки не вводь кинджал занадто глибоко, а то можеш перекинутися назад. Нахиляйся вперед і твердо притискай до підлоги коліна». Найкі зробив те ж саме і сказав малюкові: «Тримай очі розплющеними, інакше будеш схожий на вмираючу жінку. Якщо кинджал застрягне всередині чи тобі забракне сили, наберися сміливості і постарайся подвоїти свої зусилля, щоб провести його вправо.»
У мене були чотири дні. Так я, принаймні, думав. І за цей час я мав потрапити до Харкова, а там…
Добре. Там ми й побачимо, що «там».
А поки — добратися до Харкова за чотири неповні дні.
— Подумай.
Я просто зобов’язаний був їхати. Я не міг інакше.
— Подумай, — просив Дмитро.
І чесне слово, мене зовсім не хвилювало, чим закінчиться для мене ця поїздка. Було б значно гірше, якби я не зробив цього.
Чому?
Просто гірше, та й усе.
А коли я сів за кермо свого автомобіля, Дмитро вмостився поруч:
— Проводжу тебе до порту. Адже має бути хоч хтось, хто помахає тобі на прощання.
Пором, на нижню палубу якого я загнав свій фольксваген, вирушав із Кітакюсю о сімнадцятій годині.
Частина друга
На батьківщину
Владивосток — він був таким же, яким я пам’ятав його, — дивним містом з уламків винесених на берег, розбитих льодами багатоповерхових будинків.
А потім на швидкості сто шістдесят кілометрів через усю Росію. Від краю до краю.
Я стояв на березі величезної ріки, уже пропустивши колону вантажівок. Але тепер я був перший і, повільно в’їхавши на іржаву баржу, яка причалила до краю дороги, під’їхав до далекого борту, щоб бути першим, хто виїде на той берег.
І сидячи на багажнику, я хитав головою — «ні!» — кошлатим мисливцям і п’яненьким водіям вантажівок, чи казав «так», коли вони просили в мене цигарку.