Ми переправлялися довго, майже чотири години. Але на карті більше не було подібних переправ, і я ще сподівався, що мені вдасться надолужити час.
Карту я купив у Владивостоці.
У чоловіка, який казав:
— У нас у Владиці.
Причому карта не була головною покупкою. Вона була радше нагрузкою до двох важких пістолетів, сотні патронів до них і десятка гранат.
— Може, ще карабінчик?
— Ні, дякую.
— Чи автомат?
Мої сусіди по баржі називали мене іноземцем, або зверталися до мене:
— Гей, туристе.
І вони мали рацію: за час, проведений у Японії, в мене з’явився акцент.
Я плив нескінченною рікою, береги якої поросли столітніми деревами.
— Дивися, — сказав мені якийсь водій, — ведмідь.
Але ця бура цятка на тому березі, ці темні хвилі, засмальцьовані тілогрійки і татуювання на волохатих грудях «люблю Зіну» ще не давали мені відчуття повернення.
Тільки коли баржа пристала до берега, коли я виїхав на нього і, посигналивши на прощання, помчав уперед, коли через сорок кілометрів побачив догораючу вантажівку, перевезену через залишену за спиною ріку якихось п’ять-шість годин тому, коли не зупинився на блимання фар і за мною погналися відразу чотири машини, я посміхнувся:
— Я майже вдома.
Та тільки чи зрадіє Батьківщина-мати такому мені, яким я встиг стати, перш ніж надумав повернутися?
Шанобливо повідомляю про давні перекази, що їх чуто від старих людей. Коли їх опитали про давні події в провінції [Хітаті] і в повітах, то вони розповідали, що в старі часи усі агати на схід від гір Асігара, що в провінції Сагамі, називалися Адзуманокуні.
І вона не зраділа, спробувавши зупинити мене наступною бандитською засідкою, що ховалася посеред цих безкрайніх пустищ.
Зупинити, вистрелити по колесах і, не попавши, кинутися навздогін.
Проїжджаєш повз нічне село — чорні будинки в чорній імлі осені, і тільки один вогник, жінка, яка над чимось схилилася, і диким смутком по серцю:
— О-йой-йой-й-й-й.
А тут же — посмішка в дзеркало заднього огляду:
— Ага-а-а?
І зірвавши кільце, викинути на дорогу гранату.
Стовп вогню, машина здибилася в ньому, і миттєво зникла погоня разом із дорогою.
І сто сімдесят на спідометрі.
А потім почало здаватися, що земля справді куля, і що ти — на вершині цієї кулі. Колеса обертаються зі скаженою швидкістю, машину підкидає на вибоїнах, але ти стоїш на місці, а куля крутиться під тобою. Ти стоїш на місці, і місяць, що висить над тобою, буде висіти так ще тисячу років.
А далі цвинтар. Чорні хрести в сірому світанку.
І туман, у якому довелося збавити швидкість, але все одно з’їхати з дороги, яка стала майже невидимою.
Загублені в лісах села…
Повіт Оу: сіл — 11 (поселень — 33), «надлишкове» село — 1, поштових дворів — 3, храмових сіл — З (поселень -6). Повіт Сімане: сіл — 8 (поселень — 24), «надлишкове» село — 1, поштовий двір — 1. Повіт Мка: сіл — 4 (поселень -12), храмове село- 1 (поселення — 1).
Мене вистачило на тридцять чотири години.
— Стоп, — сказав я собі, отямившись у машині, яка тицьнулася в якусь скирту, кілометри за два від дороги.
Заглушивши мотор, я вибрався назовні і вдихнув запахи землі і лежаного сіна.
Холод. Він пройняв мене до кісток, але я все одно хотів спати.
Я закурив, але дим сорок п’ятої, від початку шляху, цигарки, ввійшов у мої легені жменею товченого скла.
— Спати…
І я вмостився б у машині, якби не гавкіт собак.
Село було невеличке, на два десятки хат. Величезна калюжа замість дороги, гора чорних колод на місці розваленої церкви, сотні собак і перехняблені паркани.
І жодного вогника.
Я зупинився в одному з дворів. Навмання. Вистрелив, відганяючи старого вовкодава, який намагався мене з’їсти, і почув скрипіння дверей, що відчинилися:
— Хто? — у голосі не було страху.
— Мені б переночувати.
— А скільки вас?
— Я один. І мене влаштує будь-який хлів.
— Навіщо ж хлів? — сказала жінка. — Заходьте до хати.
Їй було за тридцять. Подаючи мені вечерю, вона всміхалася, а я розповідав їй про те, як працював у Японії і ось тепер повертаюся додому, до дочки.
Я міг би провести ніч у її постелі. Але не зробив цього.
Уранці був чай, млинці і картопля.
А, прощаючись, я простягнув їй гроші.
— Ні, — сказала вона.