Я додав чотири купюри. Потім ще дві. Але вона тільки посміхалася.
— Спасибі, — сказав я, сховавши гроші.
— Поцілуйте від мене дочку…
Поштовий двір Афука міститься на північному заході від повітової управи. У давнину, коли цариця Окінагатарасіхіме вирушала покарати Сірагі, їй трапився на шляху олень; тому поштовий двір назвали Афука. У морі, на схід від цього поштового двору, є молюски авабі і нісі, окунь таї і водорості ме і міру.
По той бік пагорба мене чекали двоє міліціонерів.
— Сюди, — махнув жезлом один.
Зупинившись, я опустив скло і посміхнувся.
— Чого сидиш? — запитав він.
— А що?
— Виходь і давай документи.
Я вийшов, простягаючи йому свої права, що рясніли ієрогліфами. Вони навіть не здивували гібедедешників.
— Тепер паспорт.
Я простягнув паспорт.
Усе це один з них (за погонами — старший лейтенант) сховав до кишені куртки і сказав:
— Тут за двадцять кілометрів райцентр, завтра о третій годині прийдеш у відділок, оформиш порушення й одержиш документи назад.
— Друзі… — почав я. — Панове офіцери, я дуже поспішаю.
— Завтра.
Я витяг зелену сотню.
— Може, домовимося?
Ліниво озирнувшись туди-сюди, другий з них (за погонами — єфрейтор) зняв із плеча подряпаний короткоствольний автомат і, націливши на мене, сказав:
— П’ять тисяч зелених — і можеш їхати.
— Кредиток не приймаєте? — я не уточнював. Знав, що не приймають. І знав, що в мене в кишенях лише півтори тисячі…
Коли я поїхав далі, вони лежали обіч дороги, і збоку можна було подумати, що вони сплять, накривши обличчя кашкетами.
Але в райцентрі «за двадцять кілометрів» мені все-таки довелося зупинитись. Біля невеликої майстерні з ремонту автомобілів.
Тих, які в ній працювали, задовольнили дві сотні.
— Мені потрібні номери.
— Які?
— Місцеві.
— Якщо потрібні, то будуть.
Другу половину дороги я проїхав з номерами Томської області.
А загалом островів може бути понад сто. На заході є два рейди (один називається Ахікода: на ньому може стояти більш ніж двадцять суден; інший — Кавара; на ньому може стояти понад десять суден). Посланці, які прямують до Китаю, вирушають з цього рейду, доходять до мису Міміраку (на захід від бухти Кавара), а звідси уже перетинають море в західному напрямку.
Я бачив труби промислових міст.
Я підвозив закохану пару, що подалась у весільну подорож автостопом через уральські гори.
Я зупинився біля жінки, яка стояла самотою край дороги, і хотів запитати, чим я можу їй допомогти. Тільки згодом зрозумів, що вона дорожня повія.
Майже шість годин їхав на буксирі, щоб з’ясувати: ремонт моєї машини займе щонайменше дні три, а тому просто купив новий автомобіль і поїхав на ньому далі.
Я бачив ранню зиму. Я проїхав крізь крижані дощі листопада й паморозь міжсезоння. І нарешті опинився над берегами Дону.
А згодом пішли українські містечка, в яких мені доводилося бувати раніше.
Нічогеньке мав життя. Я тільки гмикнув. Тут я застрелив торговця наркотиками, там моя куля знайшла щілину між титановими пластинами в бронежилеті дуже багатого, а тому швидкого на розправу діляги. Тут мені довелося почати з полювання на охоронців…
А в цьому місті є старенький будинок, на горищі якого я колись (раптом здалося, ніби лише кілька днів тому) пролежав майже два тижні, дивлячись, як припадає пилюкою ствол мого карабіна…
А тут, у готелі…
Наприкінці п’ятого дня дороги, минувши вогні Чугуєва і якихось селищ, я в’їхав у Харків…
Я повертався додому, а приїхав у зовсім чуже місто.
Поки мене не було, тут з’явилось безліч нових будівель, а багато зі старих переорієнтувалися на Захід. Прямо в капіталізм.
Але до цього можна було звикнути.
Тим більше, що пішов дощ, і сіре каміння міста заблищало у вогнях ліхтарів, повертаючи мене мало не в дитинство.
На сході — великі гори, що є кордоном з повітом Нака; на півдні — повіт Сіракабе; на заході — ріка Кену; на півночі цього повіту гори Хада утворюють кордон двох провінцій — Сімоцуке і Хітаті.
Я був удома. Але не поїхав до себе — у квартиру на третьому поверсі, де залишилася вся моя молодість. Як іноземець, адже я був громадянином Японії, зупинився в готелі.
— Ви до нас надовго?