— Тижні на два.
Другим запитанням було:
— Може, дівчинку на ніч?
Як і третім. Четвертим і п’ятим.
— Може, дівчинку на ніч?
— Дякую, не варто. Мені потрібен вихід в Інтернет.
— У вашому номері є кабінет, — сказав мені посильний. — Модем умонтовано просто в кришку столу…
Я дав йому десять доларів, він був задоволений.
«Маринко, привіт, — написав я. — Я в Харкові».
Назва готелю, номер, у якому я зупинився, прізвище, за яким не так давно вона змогла мене знайти.
Я відправив це на Маринин e-mail і став чекати.
Чекати довелося довго. Відповіді не було ні ввечері, ні вранці, ні весь наступний день.
Частина третя
Місто спогадів
Харків… Чорт… Можна спробувати жартувати, посміхаючись, мов блазень, з приводу давно забутих років. Можна розвалитися в кріслі на готельному балконі з цигаркою в зубах і милуватися рідними вулицями, що розповзаються в усі сторони. Чи банально напитися і вирушити на пошуки пригод.
Можна було б. Якби не зовсім несподіване усвідомлення: «Господи, але ж мені до біса років!»
Усвідомлення того, що півжиття вже прожито.
Так і, на превеликий жаль, ніяк інакше.
Роки… Навіть тисячі неонових ламп не могли зігріти мою душу, яка плакала жалем за прожитими роками.
Я все-таки побував у домі, в якому жив, але мені не стало від цього легше.
Кафе, у якому я познайомився зі своєю першою і єдиною дружиною, матір’ю Марини, перетворилося на якийсь офіс.
Дощ промочив мене наскрізь, і, сидячи за столиком перед палаючою свічею, я пив і кивав офіціанту: «Ще». І якби він не забирав склянки, я б вибудував із них склеп. «Пам’яті моєї пам’яті».
А потім, сидячи перед порожнім монітором комп’ютера — «повідомлень і листів нема», — я запитав:
— Ну, і де ти, Маринусю?
Я приїхав сюди, навіть не знаючи прізвища, яке їй дав вітчим.
— Де ти?
Відповіддю мені була куля, що пробила скло.
Тверезіти можна по-різному. Можна скочити в ополонку, залишивши сліди босих ніг на снігу, можна випити десяток «еспресо» чи сьорбнути столову ложку нашатирю.
Але цей спосіб був кращим: упасти разом із кріслом рівно за секунду до того, як куля ввійде в стіну.
— Чпок.
У мюзиклі «Чикаго» це була жуйка. Тут — куля, випущена з великокаліберної снайперської зброї.
Я поповз по-пластунськи з кабінету, який миттєво заповнився вуличною мрякою, до темної спальні. Пістолет поруч із кількома гранатами лежав під матрацом.
Витягши його, я швидко рушив таким самим способом до вікна.
Ось тільки дах навпроти виявився порожнім.
— Залишаєте нас? — усміхнувся адміністратор.
— Доводиться, — сказав я. — І ще. Я там випадково пошкодив кілька шибок…
— Ви розбили скло?
— Так, — кивнув я. — Включіть це в мій рахунок.
— Добре.
А вже сидячи в таксі, я сказав:
— Поїхали.
Добре, що я поставив машину на стоянці за три квартали від того місця.
Добре?
Добре те, що перш ніж сісти в неї, я додумався заглянути під капот, де побачив обмотані скотчем бруски тротилу. Якби ця бомба вибухнула, ніякі оркестри, що озвучували «Чикаго», не змогли б повторити цей гуркіт.
А ще виявилося, що я не був сапером. Тому, просто від’єднавши дріт від акумулятора, я закрив кришку капота й рушив до виходу зі стоянки: до серпантину, що веде нагору цього підземного гаража.
Вийшов і побачив одразу чотири знайомі обличчя. Кивнув:
— Здоровенькі були, — потому стрибнув убік, вихоплюючи пістолет.
Це були хлопці, на яких я працював до того, як залишив країну. І ці хлопці хотіли єдиного — вбити мене.
Частина четверта
«Здоровенькі були»
Я впав, вистрелив — і зрозумів, що вони встигли втратити форму.
Якби це сталося дванадцять років тому, вони попадали б ще до того, як я націлив на них дуло.