А так одна половина їх поприсідала, а друга просто залишилася стояти.
Старість? Та ні, радше безтурботна ситість.
Колись вони були однією з найнебезпечніших банд цього міста. Принаймні, саме від таких них я колись утікав. Потім у них завелися гроші. Багато грошви. Вони стали вкладати кошти в бізнес і невдовзі зрозуміли, що це значно вигідніше, ніж бігати з автоматами по дворах.
Та навіть ставши бізнесменами, хлопці ще встигли навоюватися вдосталь. Утім, останній постріл (якщо не брати до уваги полювань по неділях) був зроблений ними аж п’ять років тому. І це було надто вже помітно.
Я вистрелив, а вони залишилися стояти.
Зате півтора десятка охоронців, які приїхали з ними, попадали. Включно з тим, у якого я поцілив.
Я міг перестріляти їх, немов бляшаних качок у дешевому тирі.
Міг. Якби в мене не заклинило пістолет.
І ось я лежу посеред тротуару, оточений десятком стрільців, які навели зброю на мене.
А Зеник, похитуючи просто неосяжним черевом, каже Хічу (а в цього з’явилися вставні зуби й лисина. Хто скаже, що колись він був одним із найкращих пістолетників цього міста?):
— Ба. Та ми взяли його живим.
— Постарів наш друг Юза. Постарів.
Хто б казав?
Те «постарів» сказав Сява, котрий і сам розплився на всі боки.
— Привіт, Юзо.
— Здоровенькі були. — відповів я, все так само лежачи на спині з відкритими долонями на знак того, що я здався.
— Ну поїхали, побалакаємо.
Мене підняли, закинули в машину й повезли до офісу ще одного з них, який колись відгукувався на ім’я Тоха, а тепер роздає візитки з написами «генеральний директор» і «Володимир Віталійович».
— А як там Вацлав? — запитав я, згадавши про того, хто був нашим лідером і водив нас на бій.
— Та кокнули його, — обізвався з переднього сидіння Хіч. — Іще вісім років тому.
Так. Вони стали надто ситими. В офісі Тохи не виявилося навіть середніх розмірів ломаки, не кажучи вже про камеру для допитів і катувань.
Я сидів на стільці для «небажаних відвідувачів» з трохи підпиляними передніми ніжками і відчував, як починають німіти мої скуті за спиною руки.
Сява, Зеник, Хіч і Тоха, які стали панами Валерієм, Зиновієм, Дмитром і Володимиром, сиділи в кріслах напроти мене, дегустуючи принесений на таці з ікрою, лимоном і зеленим авокадо, коньяк.
— Отже, — почав на правах господаря Тоха, — чого ти приїхав?
— Я…
— А ми думали, що він давно помер.
— То навіщо?
— Я… — розмова могла бути дуже довгою, і закінчитися для мене у будь-якому разі погано: якби вони взялись катувати мене — це було б найгірше, адже, втративши вправність, вони покалічили б мене так, що мені б уже не допоміг жоден лікар. Хоча про якого лікаря може йтися, якщо після цього вони все одно вбили б мене й закопали де-небудь за містом.
— То навіщо ти приїхав?
— Я… — але розмови не вийшло.
У приймальні перед кабінетом, у якому ми зібралися, пролунали автоматні черги. Автоматів було три, і вони стріляли по охоронцях Тохи, перекидаючи їх разом зі стільцями. Охорону ж Хіча, Сяви і Зеника перестріляли просто в машинах на вулиці. Щоправда, застосувавши глушники.
— Хто?! — закричав Тоха.
Відповіддю йому стали відчинені стусаном двері і черга над моєю головою.
Раз — і в мене стало на чотири давні приятелі менше.
Два — і чиїсь холодні пальці розстебнули наручники.
Три — мене вивели з кабінету. Через усіяну трупами приймальню. Повз трупи на сходах і біля важких вхідних дверей. На вулицю.
Чотири.
— Доброго дня, — сказав мені чоловік у світлому плащі й рукавичках із тонкої шкіри.
— Справді, доброго, — відповів я, уточнивши; — Ми знайомі?
— Поки ні, — посміхнувся він. — Мене звати Володимир Михайлович.
А оскільки я не зрозумів, додав:
— Я вітчим Марини.
Її я побачив, коли вже сідав у одну з машин ескорту, що віз нас від розстріляного офісу.
— Таточку! — закричала Марина і кинулася мені на шию.
— Привіт-привіт! — я також був надзвичайно втішений.
— Здорово, що ти приїхав!
Щоб не заважати нашій зустрічі, люб’язний Володимир Михайлович поїхав іншою машиною, посадивши з нами лише одного стрільця.
Частина п’ята
Тато, вітчим і донька
— Агов, стій! — гукнула Марина водію. — Куди це ми їдемо?