— А звідки вони дізналися? — запитав я.
— Про що? — не зрозумів вітчим.
— Про гроші.
— Спочатку я був упевнений, що їм розповів ти, але потім з’ясувалося, що ви тут майже ні до чого.
— Ми?
— Ти і Маруся.
— Я ж вибачилась, — сказала Марина.
— А хіба я щось кажу? — посміхнувся Володя.
Нерозумно думати, ніби тільки якудзи, дізнавшись про існування диска, що вів до восьми мільярдів, зробили все (а японці, які приїхали до Харкова, вже втратили майже шістдесят чоловік), щоб одержати його.
Війни за нього почалися вже тоді, коли Марина ще летіла в літаку Париж-Токіо. Щоправда, почали їх не багатотисячні українські мафії, а «незалежні» групки авантюристів-відморозків, занадто самовпевнені і занадто тупі для того, щоб зрозуміти, що їм навряд чи вдасться протистояти тим, хто здатний переправляти підводні човни на Близький Схід, танки — в Африку і тонни урану — в Північну Корею.
А звідки дізналися вони?
Якби у вас була інформація, варта десяти-п’ятнадцяти відсотків від восьми мільярдів, чи змогли б ви заснути, хоч раз не подумавши про те, як здорово було б її продати? Володі не пощастило, в його оточенні виявилося аж три людини, які вирішили скористатися його сваркою з дочкою для власного збагачення.
— А шкода. Одного з них я навіть міг вважати своїм другом.
Але повернімося до «незалежних» мисливців за мільярдами. Тільки в Харкові бійцям Володимира Михайловича довелося відстріляти шість їхніх банд. Три були знищені на тій дорозі, якою я повертався до Харкова. Двома на прохання вітчима зайнялися вбивці з Артемівська і Луганська.
Але одній банді у складі чотирнадцяти чоловік усе-таки вдалося добратися до Японії. Мало того, вони навіть майже знайшли нас із Мариною в Нагано, і якби там у той час не був керівник стрільців Марининого вітчима Леонід Бауер, то їх би відстрілювали я, Дмитро й Сашко. А так їх знищили таки Леонід Бауер і компанія. Щоправда, не всіх. Один із майже кілограмом куль, що засіли в ньому, потрапив до лікарні, у якій працював хірург, що часом оперував на дому якудз.
Поранений стрілець трохи говорив англійською, а в лікаря вистачило клепки записати його останні хрипи на диктофон, віднести це в бюро перекладів і дізнатися, що саме привело одновухого гіганта до Японії і через який диск він загинув.
Після цього лікар продав цю інформацію відразу п’ятьом бандам якудз. Однією з них керував Кадуцо-сан, той, що прийшов мені на допомогу в Нагано і збирався сьогодні-завтра прилетіти до Харкова. Хто керував трьома іншими, я не знаю. А от оябуном п’ятої був відомий своєю особистою участю в численних стратах пан Нісімура. Саме його якудзи наповнювали Харків трупами своїх ворогів і братів по клану.
Існують і незалежні банди, що не входять у клани. Однак створити таку банду дуже важко — вся територія вже поділена. Самотній же якудза вижити не може взагалі.
Нісімуру-сана я побачив на одній з тих фотографій, що приніс охоронець, який з’явився після того, як Володя просто підняв обличчя до одного із захованих по всій квартирі мікрофонів і сказав:
— А ну ж бо принесіть нам фотографії наших жовтолицих друзів.
— Упізнаєш? — запитав Володя.
— Упізнаю, — сказав я.
— І що скажеш?
— Цього персонажа звати Нісімурою, у його банді десь півтори тисячі бойовиків. А в Нагано… це в Японії… він здійснює контроль над порно і іншим аж ніяк не дешевим мотлохом.
— Точно, — сказав Маринчин вітчим. Видно було, що він уже отримав усю інформацію про якудзу, який оголосив йому війну. — Вип’ємо.
Ми вже були такі п’яні, що вважали один одного своїм найкращим, а головне — єдиним другом. Марина, відмовившись іти спати, спостерігала за нами з явним задоволенням. А ми вже годину тому перебралися на килим у вітальні і тепер лежали по різні сторони від замку з пляшок, банок і салатниць.
— Але бог з ним, — відмітаючи фотографії всяких якудз убік, сказав Володя. — Це не сімейні архіви, щоб лежати на обідньому столі. До речі про архіви… Ти бачив Марусьчині дитячі фото?
— Ні.
— Зараз принесуть, — сказав Володя і ляснув у долоні.
І охоронець, який сидів за пультом спостереження за квартирою, сказав своєму помічникові:
— Шеф просить принести дитячі фотографії дочки.