Як описати потоки води? Пінні хвилі, що пестять шкіру?
Зіниці, звужені до розмірів крихітного шпилькового сліду. Очі Юкіко, що стали ще вужчими. Вона дивиться на мене хижачкою, що зачаїлася в печері. Пожирачкою мертвих. Погибеллю для живих.
Піт. І її тіло, що пригорнулося до мене. Тіло, що переживає ще одну смерть.
Мить смерті.
Кігтики, що впились у простирадло.
А потім — нескінченний поцілунок, під час якого вона перетворюється спершу на покірну лань, а потім знову на розлючену самицю — лісову кішку.
Смерть… Смерть… Смерть…
І пробудження. Немов прозорі пелюстки квітки, що розпускається.
Як розповісти про кожне з життів між двома смертями?
«Колесо пам’яті»…
«Заклик вітру»…
«Єднання двох».
«Проникнення», «розгойдування бамбука», «розкрита квітка», «парні ноги», «самостійність», «гарчання», «піднесення»…
І тільки на третю годину — «відродження», і знову…
Бхайраві — п’ята з махавідья. Триголова, червоного кольору, в намисті з відрубаних людських голів. Груди Бхайраві залиті кров’ю. На голові — вінець. У руках — вервиця і книга. Бхайраві постає перед смертними в усій безлічі істот і форм, збуджуючи бажання в обраній за жертву людині.
Ти перетворився на хмару, на промінь присмеркового сонця на схилі гори, вирізьбленої зі слонової кістки.
Ти став частиною світу. Роздвоєною сосновою голкою, що злетіла з верхівки.
Ти перетворився на каміння, і по тобі стукають колеса дерев’яного візка. І тінь, відкинута вантажем на ньому, пахне зібраним виноградом.
Немає нічого іншого.
Є тільки ти, котрий не здаєш собі справи стосовно того, що робиш для наступного переродження.
І ось ти птах над нескінченним гобеленом, дзеркально-водяним вітражем безкраїх рисових полів.
Ти — тисяча вогнів феєрверку.
Кораблик-ліхтар, пущений по ріці.
І вона, перетворена то на іскру, що біжить по шнурку, то на тиху заводь чи на блимання зірки крізь раптовий розрив у хмарах, то на плакучу вербу край моста над рікою, поруччя котрого відшліфоване доторканнями впродовж століть.
Уяви, що ти перетворилася на Богиню Мудрості: ти нага й незаймана, твоє волосся розпущене. Уяви, що ти стоїш посеред сліпучого світла, пригорнувши до серця чашу з еліксиром, повиту червоними квітами…
— Чи не хоче мій пан освіжити свої сили? — новий настій мав у собі енергію двох ураганів, семи блискавок і ста дев’яноста трьох чашок кави.
«Мій пан», сказане вже не гейшею чи юдзьо, а вродливою люблячою тебе дівчиною, котра бавиться в юдзьо і в покірну гейшу.
Але це вже наступного ранку. Після того, як розвиднилося…
Крізь дрімоту я бачив «мадам», яка стояла на порозі одного з будинків вулиці Червоних Ліхтарів, кланялася нам услід і бажала щастя…
Частина друга
Тихе життя
Екзотика? Мабуть. Перші чотири місяці — доки вона не перетворюється на твоє звичайне життя.
Що стосується місосіру (суп із місо — соєвих бобів, які перебродили), то того, хто намагається їсти цей суп за допомогою ложки, не можна назвати знавцем Японії, бо там прийнято пити його просто зі спеціальної чашки, підносячи її до вуст…
У мене була змога вибирати, де жити, і я вибирав, об’їздивши близько сотні островів і з півсотні міст, розташованих тут значно ближче одне до одного, ніж наші села. Аж до «пішохідної прогулянки по містах». Ти виходиш з одного міста, проходиш під залізничним мостом, минаєш крихітне поле біля єдиної сакури — й опиняєшся в іншому.
І ось тепер я живу в Нагано, у своїй квартирі вгорі семиповерхового будинку. І можу сказати, що мені пощастило, адже в мене є не тільки кухня, кімната і спарені туалет-ванна, а й садок на даху. Зовсім маленький — два на два.
Тут можна поставити крісло й попільницю, і ще залишиться місце для двох горщиків із травою та запашним горошком і для стелажа з бонсай, який закриває стіни й дах.
Сама ідея милуватися карликовими деревами бонсай прийшла в Японію з Китаю, де вона зародилася в X столітті. У карликових деревах із химерно вигнутими сучкуватими стовбурами китайцям, які жили одинадцять століть тому, бачилися дракони, птахи, звірі. Карликові дерева знаходили дикоростучими в лісах та серед чагарників і пересаджували в горщики.