Не так безславно загинули найманці і штатні стрільці Бауера. Так, він особисто відбирав кожного з них. Так, він не шкодував грошей на те, щоб відправляти їх у ліси під Харковом, змушуючи воювати один з одним зброєю, що стріляла фарбою. Так, він звільняв за зайві кілограми і за хоча б одне вживання наркотиків чи алкоголю. Але коли його люди зіткнулися з реальною силою, вони виявилися небоєздатні. Незважаючи на тонни з’їдених стероїдів і галльські татуювання.
Місто наповнилося трупами. Китайці не ховали ні своїх, ні чужих мерців, тож морги були забиті вщерть.
А стомлений опер говорив у слухавку матері дівчинки, яка пішла з дому:
— Так, це я вам можу гарантувати. Сьогодні не зареєстровано жодного нещасного випадку з дівчиною чотирнадцяти-п’ятнадцяти років.
І дві останні атаки на так і не знайдений стрільцями Бауера штаб японців і на їхній напівпідпільний госпіталь, улаштований в одному із заводських профілакторіїв.
Постріли по простирадлах (криваві плями, що розповзаються) і по напівроздягнених людях (забиті трупами коридори з намальованими на стінах сурмачами).
І зустріч пана Юя з паном Нісімурою.
— Ти виграв.
— Так, — сказав пан Юй, устигнувши за цю ніч убити чотирнадцятьох осіб.
— Ти дозволиш мені піти з честю? — запитав пан Нісімура.
— Ні, — сказав пан Юй і вистрелив.
А тоді зірвав з його піджака золоту бджолу з яшмовими очима.
— Ну? — запитав він.
— Ще трохи.
— Тут?
— Ні. В місті.
— Тоді їдемо в місто.
— Патрони! — закричав Бауер.
— А де я тобі їх візьму?!
Їх залишилося двоє — він і охоронець, якого прийняли на роботу тільки два тижні тому, його імені Бауер навіть не знав.
А китайців було ще з півсотні.
— Ну що ж, — сказав Бауер, даючи впасти розпеченому автоматові. — Ні, то й ні.
І затиснувши в кожній руці по гранаті, він встав у повен зріст.
— Ідеш? — запитав він у свого єдиного бійця.
— Нема питань.
Перша ж граната вибила всі двері по обидві сторони коридору.
Для впізнавання один одного й відрізнення від юрби катагі (лохів) якудзи часто носять значки з даймон — емблемою, гербом клану. Якудзи-керівники мають право носити золоті даймон.
Харків
Десятки машин, викрадених автобусів і вантажівок їхали з окраїни у бік центру. Десятки машин повні мовчазних, озброєних списаними і переплавленими «калашами» китайців.
Тепер уже ніщо не заважало панові Юю забрати гроші, заради яких і була влаштована вся ця війна.
— А тут — сказала Марина, — мені три рочки. Я на ялинці. До мене підійшов Дід Мороз, я злякалась і розплакалася. А вони мене сфотографували.
Тепер ми розбирали коробки з полароїдівськими знімками.
— Зганьбила мене на весь палац «Україна», — сказав Володя.
— Смішно? — запитала Маринка, показуючи мені фото.
— Дуже, — відповів я.
І саме в цю мить до нас убігло троє охоронців:
— Володимире Михайловичу, там якісь машини.
— Їх багато.
— Схоже, вони будуть нас штурмувати.
— Що значить «багато»? — запитав цілком тверезо Володя, немов і не пив до цього.
— Чоловік триста, не менше, — відповів охоронець.
— То зв’яжіться з іншими загонами.
— Не можемо, — сказав перший.
— Зв’язку нема, — відповів другий.
І ми почули першу автоматну чергу.
Частина восьма
З китайською витонченістю
Ті шість мільйонів, що витратив Володя на реконструкцію цього будинку, пропали зовсім не дарма — стіни, обшиті сталевими ґратами, залитий бетоном і перетворений на моноліт підвал, чотирьохметрові стіни по обидва боки даху, двір-колодязь з єдиними воротами — усе це дозволило людям Юя замкнути нас у цьому будинку. І одразу ж піти на штурм.
Вони йшли через не закриті ґратами вікна третього поверху, перелазячи з дахів автобусів, поставивши їх упритул до будинку, зривалися і падали під пострілами, стріляли у відповідь і продовжували йти далі.
— Ходімо, — сказав начальник безпеки.
— Дайте і мені пістолет, чи що, — мовив я.
— Ні.
І мені довелося йти за Володею і Мариною. Вийшовши з квартири, ми піднялися загальними сходами, що гуркотіли від пострілів, на самий верх. В одну з казарм охорони на переустаткованому для неї горищі.