— Усі, що тут.
— А китайців?
— Ще чоловік вісімдесят — сто двадцять.
— Класно, — підхопившись, я знову почав стріляти, а через три десятки пострілів сказав: — Понесли!
Ми відвоювали ще вісім метрів.
— Патрони!
— Зараз! — підхопившись, стрілець кинувся назад по коридору і впав із кулею в спині.
Другому пощастило більше. Він зміг не тільки втекти, але й повернутись із коробкою патронів.
— Там є іще щось?
— Повно, — сказав він.
— Ходімо покажеш.
Нас прикрили вогнем, але кілька китайців, що засіли за далекими дверима, все-таки встигли вистрелити.
Коли куля торкається шкіри, пройшовши не крізь тебе, а майже мимо, ти відчуваєш не жар, а палючий холод. Мій бік миттєво змок кров’ю, але ляснувши по ньому долонею, я зрозумів, що буду жити. Навіть більше: щоб залікувати цю рану, я міг обійтися лише одним мотком пластиря.
Але це потім.
А зараз я влетів у кімнату, у якій стрільці Володі зберігали зброю.
— Гопля!
Ось так у нас з’явилися гранатомети і крупнокаліберний кулемет.
— Що тепер?! — запитав мене Володя.
— А що тепер?! — посміхнувся (Марина каже, що вишкірився) я. — Поїхали!
Я взяв собі кулемет, устаючи на повен зріст ще до того, як перший із гранатометних зарядів вилетів на заповнені китайцями сходи.
Ти напевне можеш перемогти в дусі «однієї атаки». Щоб досягти цього, корисно згадати «хітоцу гачі» — «одну перемогу», техніку Кірі Отосі школи Ітто Рю (де один удар забезпечує й атаку, і захист, ламаючи меч і дух супротивника) і родинну техніку «Іті но Тачі» — «довгий меч Єдиного» стилю Сінто. Важко осягнути суть прийому, схилившись над книгою, але невдовзі ти, керуючись короткими настановами, усе зрозумієш.
— Як звали архітектора?!
— Що?! — не зрозумів Маринчин вітчим.
— Як звали архітектора, який перепланував твій будинок?!
— Не пам’ятаю! А що?!
— Подякуєш йому!!!
За те, що обшиті гіпсовими панелями стіни зупиняли кулеметний постріл тільки за сьомою кімнатою. За те, що сходові прольоти так тісно були зібрані докупи, що можна було йти вниз просто котячи по сходинках гранати. За те, що, влучивши в перекриття третього поверху, гранатометний заряд завалив половину стель будинку, поховавши під собою щонайменше три десятки китайців.
І за приголомшливу акустику, що дала нам змогу почути крізь гуркіт вибухів і безперервну стрілянину:
— Не стріляйте!!! Чуєте?!! Ми йдемо до вас!!!
— Ти знаєш, хто це? — запитав я у Володі.
— Бауер — начальник стрільців і охоронців.
А саме він, очистивши вулицю перед будинком, крокував нам назустріч перед двома загонами найманців, які дивом уціліли, а головне — відгукнулися на його телефонний дзвінок.
Під час сну самураєві не слід лягати ногами в бік резиденцїі сюзерена. У бік пана не личить цілитися ні при стрільбі з лука, ні при вправлянні зі списом. Якщо самурай, лежачи в ліжку, чує розмову про свого пана чи збирається сказати що-небудь сам, він повинен устати й одягтися.
Для мене було головним вивести Марину з будинку, а не очищати від китайців весь будинок. Для Бауера головним був порятунок і дівчинки, і її вітчима. І ми впоралися з цим, вивівши їх на вулицю і посадивши у машини, які мали завезти їх якнайдалі.
— Усе, — сказав Бауер найманцям. — Ви мене знаєте. Я знаю вас. Тому почекайте кілька днів, і я з вами розрахуюся.
Уцілілим охоронцям боса:
— Сідайте всі в одну машину.
А мені, перш ніж самому влаштуватися за кермом автомобіля з Мариною і Володимиром:
— Дякую.
— Я їду з вами.
— Ні.
— Але…
— Коли ми вирішимо всі проблеми, то відразу тебе знайдемо.
Маринка була надто перелякана, щоб прощатися зі мною. Я ж… А що я? Бауер відповідав за їхню безпеку, і зараз він вирішив, що буде краще, якщо я не буду знати, куди він відвезе дівчинку і свого боса. Тож переконати його в тому, що я повинен їхати з ними, я міг, тільки вбивши його… Та я залишився посередині нічної вулиці, холодна мряка якої пахнула пороховим гаром, що просочив мене наскрізь.
«Так, напевно, справді буде краще».
Задні вогні машин, що поїхали від мене, злилися з ліхтарями шосе. А я подумав…
Та ну. Ні про що таке важливе: забинтувати бік, улаштуватися на нічліг, убити Бауера…
Знання давніх цивілізацій. Кажуть, у війні з предками індійців предки китайців використовували літаючі колісниці. Кажуть, що ще чотири тисячі років тому вони використовували рентгенівські апарати і вміли збирати сонячне світло в глечики з прозорого скла.