Можливо, можливо. А може, все це вигадки журналістів, які бажають заробити, і археологів, які живуть з урядових дотацій.
Але з цілковитою впевненістю можна сказати, що мистецтво катувань китайці довели до досконалості ще тоді, коли решта світу сиділа у печерах, лякаючи одне одного історіями про плосколицих богів.
І хоча зараз у помічників пана Юя не було ні гнучких ножів для вирізання кісток із живої плоті, ні сталевих гачків для виривання барабанних перетинок, ні казанів з розпеченим салом, він прекрасно справлявся і без цього, тим більше, що в нього були дриль, молоток, кілька ножів і гостро заточені сірники.
— Отже, — сказав він. — Де гроші?
Двоє з п’яти пійманих живими якудз уже висіли на своїх гаках понівеченими шматками м’яса, а пан Юй так і не знав відповіді на своє питання.
— Де?
У нього вже боліла спина, а жоден з японців навіть на застогнав.
— Добре, — і він узявся за молоток. — Де заховані гроші?
Настала мертва тиша, яка порушується тільки огидними звуками пульсуючої крові, що викидається нерухомим тілом, яке лише кілька хвилин тому було відважним і сміливим чоловіком. Це жахливо.
Кайсяку низько вклонився, протер свій меч заздалегідь приготовленим клаптиком паперу і зійшов з узвишшя.
Тільки п’ятьох японців удалося захопити живими, та й то тому, що четверо з них уже не могли пересуватися без сторонньої допомоги, а один — виявився втисненим у сидіння кермом автомобіля, який урізався в стіну.
А от найманців і стрільців Володі в пана Юя зібралася ціла колекція. Та й на відміну від якудз пана Нісімури кожен з них волав так, неначе був п’яною жінкою, яка народжує двоголову дитину.
Але і з них ніхто нічого не знав.
— Я втомився, — сказав пан Юй своєму помічникові. — Продовжуй без мене.
І, витерши руки чиєюсь розірваною сорочкою, він пішов до виходу з орендованого ним спеціально для утримування полонених гаража-ангара на півсотні вантажівок.
Популярною була страта розпилюванням навпіл. Для цього тіло людини міцно затискали між двома широкими дошками, які потім ставили вертикально, щоб людина опинялася вниз головою. Після цього дошки (і затиснуте між ними тіло) розпилювали зверху вниз довгою дворучною пилкою. Спочатку затиснута між дошками людина чула лише скрегіт пилки і розуміла, що ця пилка ось-ось вріжеться в її тіло… І повільно рухалася вниз, розриваючи м’язи і нутрощі, дроблячи кістки.
Частина дев’ята
Самотність
— Кому ще? — запитав сам себе Бауер, дивлячись на три мобілки, які лежали перед ним. А дзвонити більше він не мав кому. Господарі по-справжньому серйозних бійців уже знали, хто виступив війною проти Володимира Миколайовича, і говорили «ні» вже тоді, коли чули голос Бауера. Найманці? Ті теж здебільшого відповідали відмовою, посилаючись на зайнятість чи машину зовнішнього спостереження під своїм під’їздом.
Дрібні банди чи відставні менти? Ці радше продадуть його і його господаря, аніж будуть ризикувати собою.
— Хто?
— Виходить, — сказав Володимир Михайлович, — що ми самі?
— Виходить, що так, — сказав Бауер.
Вони переховувалися в маленькій квартирці відселеного будинку — четверо чоловіків і одна маленька дівчинка. Марина, її вітчим, Бауер і двоє охоронців.
— Добре, — сказав Бауер. — У мене є ще варіант.
І він знову взяв мобільний.
— Привіт, мені б Кирила.
— Я слухаю.
— Є робота на півмільйона…
— Урятувати твого хазяїна від поганих китайців? — посміхнулася людина на тому кінці дроту. Вона, як і майже всі в місті, хто заробляє стріляниною, вже знала про проблеми чорного банкіра пана Ямпольського.
— Так.
— Добре. Де ви?
— Півмільйона? — запитав Володя після того, як керівник його більше не існуючої охорони відключив телефон. — Чи не забагато?
— Ваше життя варте цих грошей, — сказав Бауер.
— Але чи варта цих грошей людина, якій ти подзвонив?
— А хіба є хтось інший?
Частина десята
Позбуваючись акценту?