У другій машині їхав я, людина-шарпей Вітя і глухонімий кат із розбитої убозівцями банди Хана.
У третій — Марина, її дубль-тато Володимир, Бауер і один з охоронців, що залишилися їм вірними, ще зовсім хлопчисько.
А в четвертому автомобілі — у такому ж, як і три перші, чорному низькопузому «мерсі» — нас прикривали наркоман із частин спеціального призначення, кілер, який заслужив ракову карму, професійний найманець і вічний солдат на ім’я Така. Відвоювавши на більш ніж двадцятьох п’ятьох війнах чотирьох континентів, він був із тих, хто вірив, що буде жити вічно.
А китайці…
А нічний Харків… Ні. «А китайці…»
А китайці пана Юя…
— Хочеш, підставлю букву і скажу, що вийде? — запитав у мене Вітя, який сидів за кермом.
— Не хочу, — сказав я, плескаючи по плечу глухонімого вбивцю.
Кивнувши, він гортанно гукнув: «бачу» і вистрелив у лобове скло, розсипаючи його мільйоном осколків, що блиснули в задніх фарах.
Я вистрелив у вікна задніх дверцят. Тепер ніщо не заважало мені воювати. З китайцями, які чекали нас за одинадцять кілометрів (щоб не було чути пострілів і не було видно спалахів) від останнього міського КП.
Чотири мільйони китайців невидимим народом Мо живе в нашій країні. Тільки п’ятдесят тисяч їх живе в Харкові і його передмістях. Пану Юю варто було лише викликати до себе одного з них, щоб через годину всі виїзди з міста почали стерегти понад десять тисяч чоловік.
— Їх надто багато, — сказав охоронець, який їхав у першій машині. — Може, вернемося?
— Ні, — сказав Бауер. — Уперед.
Раз — і центральна вантажівка, що перегородила нам дорогу, перетворилась на купу завислих над трасою уламків. Кулі бензинового вогню, що розлетілися врізнобіч.
— Гопля, — сказав Вітя.
— Гу-га-га! — засміявся глухонімий.
— Ага, — сказав я.
Зате китайці, які перевіряли всі машини, що їхали цією трасою, зрозуміли, що ми — саме ті, кого вони чекали.
Машина з близнюками рвонула праворуч, ми кинулися в лівий бік, а машина «номер чотири», що перестрибнула через роздільники, помчала зустрічною смугою нічної траси. Але розумні китайці подбали про те, щоб і там неможливо було проїхати.
Ми стріляли всі, усі чотири машини, навіть та, на дні якої лежали Марина і її вітчим.
Якби я завів звичку робити зарубки, то провів би вісім вечорів підряд за тим, що вирізав на кулеметному прикладі риски, що позначали б убитих мною китайців.
Заточував би ніж і вирізав далі.
— Що? — не зрозумів Вітя-шарпей.
— Нічого.
Але ми не могли прорватися. Їх було надто багато. З кожного боку дороги. За вантажівками, що перекрили дорогу.
Поранило екс-спецназівця й охоронця у першій машині… Я обпік долоні, змінюючи коробку зі стрічкою… Уже п’ятий гранатометний заряд послали близнюки у бік барикади з вантажівок, не зауважуючи, що горить обшивка салону їхньої машини… Уже двадцять дві секунди ми стирчали посеред траси, перетворивши себе на порожні пляшки розгульного пікніка…
Але нам так і не вдалося прорватись.
— Відходимо! — крикнув Бауер.
І Вітя рвонув ручку швидкостей.
Ми котилися, продовжуючи стріляти. Розвернулись тільки тоді, коли кулі почали падати, крутячись, на дорогу перед капотом.
Чотири палаючі вантажівки. Зате через них китайці не змогли нас переслідувати.
— Куди? — тепер ми були першою машиною.
— У місто, — сказав Бауер.
А в місті, припаркувавшись на нічній вулиці, найманці заявили:
— Ми спробували прорватися.
— Але ж не прорвалися, — сказав Бауер.
— То й що? Плати.
— Добре, — діставши пачку кредитних карток, він роздав їх найманцям і охоронцям. — Тут по п’ятсот тисяч.
— А паролі?
— Написано.
На кожній з карток на ім’я Іванова І.І, паролі для банкомата були написані синім маркером.
— Тепер можемо ще раз спробувати прорватися, — сказав спецназівець-наркоман. — За наступні п’ятсот тисяч.
Це був шантаж. Але хіба Бауер і його бос мали вибір?
Але він сказав:
— Ні. Тепер ми будемо ховатися.
— За скільки? — запитав один із близнюків Оверченків.