Коли вцілілі китайці відступили, близнюк, який був зі мною, кинувся на пошуки свого брата. Довідатися, чи все з тим гаразд, а також принести нам патронів.
Ми ж сиділи біля бійниць, спостерігаючи за тим, що діється навколо.
Навколо нічого не діялося. Хоча б тому, що вибити нас звідси китайці могли тільки підігнавши кілька танків чи ракетну установку. І хоча купити і те, й інше в нашій країні неважко, усе-таки потрібен час, щоб привезти цю техніку сюди.
А тому люди пана Юя вирішили скористатися підручними засобами.
Ми залишили свої автомобілі біля воріт захованого в елеваторі бункера. Китайці змогли завести три з них, спробувавши протаранити ведучі до нас ворота.
Спробувавши і загинувши у полум’ї вибуху бензобаків.
З одного боку, це було непогано. А з іншого — війна перейшла на рівень гранатометів.
— У них труби!!! — закричав безволосий після хіміотерапії кілер-убивця. — Тікаймо!!!
Я закинув кулемет на плечі і кинувся до шахти.
Підйомника не було. Підйомник був у самому низу. І поки б ми його дочекалися…
— Стрибай!!!!
І я стрибнув, відчувши спиною, як дот на вежі заповнив вогонь.
Летіти вниз і бачити зависле поруч із тобою каміння й клапті одягу. Упасти й опинитися похованим під купою каміння і того, що залишилося від компаньйона, який урятував мене своїм криком «стрибай».
— Живий? — запитав у мене усміхнений близнюк Оверченко.
— Живий.
— Тоді давай руку.
Три десятки зарядів, а ми втратили одразу чотирьох стрільців: кілера, який так і не зумів перетравити кулю, що пробила його нутрощі, відставника-спецназівця, глухонімого ката з банди Кості Хана і молодого охоронця.
Ми склали їх тіла біля самого входу, щоб не спотикатися об них.
Відстріляли кілька десятків китайських друзів, а тоді замислились:
— І що будемо робити?
— А що робити? Здатися нам уже не вдасться, — сказав я. — Вони навряд чи вибачать нам те, що ми так багато їх відстріляли.
— А значить…
Якщо ж на війні самурай програє бій і повинен скласти голову, йому треба гордо назвати своє ім’я і вмерти знос міткою без принизливого поспіху.
— А значить — ітимемо до кінця.
— Тоді я піду візьму свої гроші, — сказав Вітя-шарпей.
— Навіщо?
— Хоч здохну багатим.
— І ми теж, — брати Оверченки перенесли до стіни п’ятнадцять загорнених у поліетилен брикетів по двадцять кілограм кожен.
— Скільки тут?
— У кожному пакеті, — сказав Володя, — по два мільйони.
— Тоді ми візьмемо ще один.
— Звичайно.
Маринчиному вітчиму було не до того: він стояв із врученим йому Бауером автоматом, дивився на цей автомат і ніяк не міг зрозуміти, що з ним робити.
— Ось гарна бійниця, — сказав йому найманець. — Можеш стати тут.
Усі ми стояли на балконах, які оточували цей підземний зал, і чекали, що придумають китайці тепер.
Чекали.
Чекали.
Чекали. Чекали. Чекали.
Загасивши цигарку об стіну, я провів сухим язиком по сухих губах.
Чекали.
За давніх часів правління государя Бідацу [його звали Нунакура Фитотамасікі-но Мікота, і він керував країною з палацу Осада, що в Іваре], у селі Катава повіту Люті провінції Оварі жив один селянин. Коли він обробляв поле і зрошував його, пішов невеликий дощик, і він сховався під деревом. Він стояв там із залізною мотикою в руках. Коли пролунав гуркіт грому, від страху він заслонився нею.
Вітчим прицілився, але опустив автомат.
Чекали.
Тут Грім упав перед ним, обернувся хлопчиком і вклонився. Селянин хотів ударити його залізною мотикою, але Грім сказав: «Не бий мене — і я відплачу тобі за твою доброту». Селянин запитав: «Що ж ти зробиш для мене?» Грім відповів: «Я пошлю тобі сина. Тільки зроби для мене човен з камфорного дерева, наповни його водою, а на воду поклади бамбуковий лист».
Марина, яка сиділа на одному з брикетів із грошима, подивилась на годинник.
І тоді селянин зробив так, як йому було сказано. Грім мовив: «Відійди від мене». Селянин відійшов подалі, і Грім піднявся на небо в тумані, що клубочився. Через якийсь час у селянина народився син. Змій двічі обвивався навколо його голови, а хвіст і голова звішувалися йому на спину.