Я розповів їм про Дмитра. Про пана Кадуцо і його банду. Розповів їм, чому вони з’явилися в Харкові і звідки довідалися про диск.
І сказав:
— Вирішуйте.
— А ти що думаєш? — пильно дивлячись мені в очі (ну звичайно. Це ж я привів сюди японців. І саме я підставив вітчима своєї дочки під усі інші неприємності) запитав Бауер.
— А мені пофіг, — сказав я. — Ось сидить моя дочка, і я зроблю все, щоб вона сиділа тут доти, поки не здохне останній китаєць. А щодо ваших грошей, то зараз вони просто папір. Хочеш, покажу, як вони вміють горіти?
— Ясно, — сказав Бауер і обернувся до свого боса. — …?
— Добре, — сказав Володя. — Давай поговоримо з ними.
Переговори були довгими. До розрядження батарей у телефоні. Через дві атаки людей пана Юя, в яких підстрелили Вітю-шарпея і старшого з однояйцевих братів.
— Так…
— Передзвоніть.
— …
— Ми…
— …
— Ні…
— …
— За умови…
— Передзвоніть…
— …
— Передай йому…
— Ну і що?
— …
— Ні.
— …
— Так…
— …
— Я повторюю…
— …
— Скільки?..
— …
— Передзвоніть.
Я сів поруч з Маринкою, і вона одразу ж вдячно пригорнулася до мене.
— Це твої друзі?
— Дядько Дмитро.
— З дядьком Сашком?
— Ні. Але з ним багато славних хлопців.
— Вони нам допоможуть?
— А це як вирішить твій другий татко.
— Він розумний, — задумливо мовила Маринка.
— Будемо сподіватися.
— Добре, — вирішив нарешті Володя. — Ви отримуєте гроші. Ми одержуємо волю, п’ять відсотків від загальної суми і вільний виїзд із міста.
— Ми, — нагадав найманець-професіонал.
— І наші люди, — сказав Вітчим, — беруть собі мільйонів по десять-дванадцять.
— …?
— Ні. Їх небагато. Сім чоловік.
Виявилося, що він порахував і мене.
— Так. Добре. Ми чекаємо. Що? Звичайно.
І кинувши телефон на найближчу з грошових пірамід, сказав Бауеру:
— Через дві хвилини вимкнеш усе світло по периметру.
Через дві хвилини Бауер вимкнув світло — і якудзи пішли в атаку.
Трощи ворога, якщо вважаєш його слабким. У великомасштабній Стратегії, коли бачиш, що в супротивника мало людей чи людей багато, але дух їх слабкий і збентежений, закидай ворога шапками, буквально трощи. Не розслабляйся, супротивник може отямитись. Учися духу розтрощення, збираючи енергію в кулак.
Частина друга
Добрі японські друзі
Вірність і відданість… Мда… І вміння вбивати…
Японці атакували з бойовим кличем. Китайці вискакували їм назустріч. І скрізь, принаймні перед моєю надщербленою кулями бійницею, було видно якудз, які вбивали китайців, і японців, які вбивали стрільців тріади.
Низькорослі. Мініатюрні жителі Островів Вранішнього Сонця і головаті, присадкуваті мешканці Піднебесної Імперії.
Зрісши на ідентичних уявленнях про честь, життя та обов’язок, вони боролися з такою люттю, з такою зневагою до власної смерті, що цей бій не міг тривати довго. Адже це був навіть не бій, а винищування один одного. Виграти міг тільки той, хто винищить усіх, до останнього, ворогів.
Десятки людей, які падають і застигають уже назавжди. Без емоцій, без ненависті, без криків смерті і зойків про допомогу.
У шквалі вогню, що обрушився на нас з усіх боків.
І раптом усе скінчилося. Миттєво. Двома десятками останніх пострілів.
— Що сталось?
— Вони перемогли.
— Хто? — запитав Володя, для якого і тріади, і якудзи були на одне лице.
— Японці, — відповів я.
Утративши майже всіх своїх.
А потім ми почули гуркіт каміння біля сталевих дверей бункера:
— Агов! Там хтось є?!
Це був Дмитро.
— Виходимо?
— Давайте спробуємо.
Ми відкрили ворота сховища, цілячись у японців. Але стріляти вже не було потреби.
Кадуцо-сан зустрічав нас біля самого входу.
Безпомилково визначивши, що Володя і є власником відбитих ним мільярдів, він уклонився йому і сказав: