— Здрастуйте, мені шкода, що моя допомога прийшла до вас значно пізніше, аніж це було необхідно.
— Він каже, — переклав Дмитро, — що радий бачити вас без дірок у чолі.
— Він точно переклав? — запитав у мене Бауер.
— Точно, — відповів я.
— А тепер про справи, — сказав глава якудз Кадуцо-сан — тоном, що поставив усе на свої місця: Володя і ми разом з ним тепер були в повній його владі, і не вбиває він нас тільки тому, що дав слово не робити цього. — Ви готові?
— Звичайно, — сказав Володимир Михайлович.
— Я хочу запропонувати вам ось що…
Власне, гурентай і були першими якудзами в сучасному сенсі слова. Вони осмислили весь досвід попередників і взяли велику частину влади в країні у свої руки — адже американці знищили верхній шар японської адміністрації. У першу чергу гурентай контролювали чорний ринок, але займались усім, за що їм платили гроші. У результаті в 1950 році американська адміністрація офіційно визнала, що не може захистити простих японців від якудз.
Надто мало залишилося японців, щоб вони могли виграти ще один бій із тріадами. А цей бій був неминучим, адже Юю, незважаючи на всі накази вбити його чи взяти в полон, вдалося втекти.
— Знайдіть Юя, — наказав Кадуцо-сан.
— Командира китайців, — переклав я.
Але пана Юя ніде не було.
— Його нема.
— Перевірте ще раз.
— Його не знайшли, — знову переклав я.
— Ну й чорт із ним, — сказав Дмитро. — Не знайшли, то не знайшли. Не проблема.
— Ой не думаю, — сказав йому Бауер.
Ми стояли посередині всіяного трупами двору, дивлячись, як якудзи зносять своїх мерців, укладаючи їх уже у третій ряд.
Господар устав, уклонився волові і сказав: «Прощаю тобі вчинене в минулому народженні». Почувши його слова, віл важко зітхнув і заплакав. Того ж дня у годину Мавпи він помер. А хазяїн обдарував ченця ковдрою й іншим добром, збільшуючи благодіяння для свого батька. Як можна не вірити в кармічне воздаяння?
Усе було обговорено ще по телефону, але Кадуцо-сан хотів почути «так», дивлячись в очі Володимира Михайловича.
— Ми забираємо гроші собі, — сказав він. — А вам гарантуємо охорону і виїзд із країни.
— Яким чином? — запитав Володя, розуміючи, що нас можуть чекати як у кожному з аеропортів чи вокзалів, так і на будь-якій дорозі.
— У Мурманську, — сказав Кадуцо-сан, — нас чекає пароплав. Саме на ньому ми відвеземо гроші, і на ньому ж ви зможете вирушити з нами до Японії. А коли ви потрапите туди, вас будуть чекати новий будинок, довічне забезпечення і довічна охорона.
Це було серйозно. Навіть якби хто-небудь з нас пережив Кадуцо-сана, про нього все одно будуть піклуватися ті, хто стане наступником вождя клану якудз.
«Запах Могильних Квітів» — так назвали цей клан ще чотири століття тому. І погодившись стати його підопічними, ми могли не сумніватися, що цей клан не залишить нас уже ніколи.
— Це я пропоную вам замість грошей.
— Не за всі гроші, — сказав Бауер.
— Тобто?
— Ми обіцяли нашим людям, що вони зможуть із собою дещо взяти.
— Добре, — сказав Кадуцо-сан.
— То ми можемо забирати? — запитав один із Оверченків. — Стільки, як домовлялися?
— Беріть.
На цьому ми з ними й попрощалися. З ними, з обома охоронцями і найманцем, який справді виявився безсмертним.
Вони забрали з собою майже тридцять шість мільйонів.
Але для нового господаря грошей пана Кадуцо це було ніщо.
Виходило, що глава якудз Кадуцо навіть не сумнівався, що Володя погодиться з усім, що він йому запропонує.
Варто було Володі сказати «так», як Кадуцо-сан махнув заляпаною кров’ю рукою, і до руїн елеватора з боку лісової дороги виїхало п’ять вантажівок-трейлерів.
— Дорога буде довгою, краще розділити гроші. Тож якщо нам доведеться щось утратити, то це буде лише частина з того, що ми маємо, — переклав Дмитро.
— Розумно, — погодився Бауер.
Гроші завантажили в чотири трейлери. У п’ятий склали трупи загиблих якудз.
— Татку, — покликала Марина, яка вже сиділа у високій кабіні. — Ходи до мене.
Узявшись за скобу борта, я піднявся і сів поруч із нею.
— Ми їдемо в Японію, — сказала Маринка.
— Я знаю.
— Тепер ми весь час будемо разом.
— Це ж кльово.
— А японська — важка мова?
— Та не дуже.
— А коли приїдеш, подзвониш Юкіко?