Выбрать главу

— Обов’язково.

— І вона приїде до нас?

— Так.

Машина здригнулася і покотилась по дорозі.

Віршик… Віршик… Віршик… Я не міг згадати жодного, який би підходив для цього випадку. Ми їхали. Але щось говорило мені, що я не побачу кінця цієї дороги. Щось… Але що?

4

Пан Юй, який їхав на задньому сидінні машини, що підібрала його на трасі. Водій, посміхаючись у дзеркало заднього огляду, говорив йому:

— Що, цурка китайська, заблудився?

— Пхай, — кивав пан Юй.

— Та пішов ти зі своїм «пхай». Ти мені людською мовою скажи: заплатиш мені п’ятдесят доларів чи ні?

А як він міг це сказати, якщо людською мовою знав тільки три слова: «Харків», «горілка» і «Будьмо-гей!»? І тому він говорив:

— Пхай.

— Ну, «пхай», то й «пхай».

* * *

А вже в Харкові він повільно ввійшов у ворота закритої після банкрутства матрацної фабрики, і сотні китайців, кланяючись і підносячи руки до грудей, кинулися до нього:

— Пан Юй!

— Живий!

— З ним нічого не сталося!

— Він навіть не поранений!

— Пан Юй!

5

— Командирів до мене, — сказав пан Юй.

Командирів п’ятнадцяти загонів, які переховувалися в курних і холодних цехах.

— Ми не знаємо, якою дорогою вони поїхали, тому переслідуйте їх в усі сторони. Хто знайде першим, нехай повідомить.

Це була дивна погоня. Автобуси, пікапи і легкові машини, у кожній з яких сиділи по двадцять — двадцять п’ять людей. Навіть у багажниках.

* * *

А ми промчали повз останній харківський КП. Повз темний за дощем ліс. Повз відтягнені до узбіччя вантажівки розгромленої китайської застави. Пригальмувавши перед людиною, яка стояла посеред дороги з кулеметом у руках.

Це був Сашко. Мій друг, який не міг кинути мене в лиху годину. Велетень, що очолив знищення китайської засідки на цій трасі.

Люди наступних поколінь передавали, що Вчитель Закону До-дзе із храму Ганго-дзи володів величезною силою. Правду кажу — сила його походила від чеснот, накопичених у минулих народженнях. Це — чудеса, які сталися в країні Японії.

— Привіт, — сказав він мені.

— Привіт, дитинко, — сказав він Маринці.

— Візьмете мене до себе? — запитав він, стоячи перед відчиненими дверима нашої кабіни.

— Звісно. Сідай.

* * *

А разом з ним чоловік десять японців і два десятки зв’язаних мотузками мертвих якудз.

6

— Багато грошей?

— Багато.

— Розважимося?

— Аякже. На всю котушку.

— Агов, — покликав Сашко якудзу, який сидів за кермом. — А швидше ти можеш?

— Домо.

— Тоді давай, брате, жени.

Частина третя

Дорогою до Холодного моря

1

П’ять вантажівок-трейлерів.

Написи на бортах: «Оренда», «Фірма Вагріус», «Азовські перевезення».

За кермом — японці. По двоє нас, можна сказати, біженців, у кожній кабіні. Кадуцо-сан і колишній мільйонер Володя їдуть на одному сидінні.

І шість японців-якудз на дахах кузовів кутаються у величезні, куплені в якомусь випадковому магазині куртки.

Другий день ми їхали в Мурманськ, зупиняючись лише через кожні п’ять годин, щоб підживитись купленими ще на початку шляху консервами, печивом і журавлиновим морсом.

* * *

Безмежність запущених територій.

У цій частині Росії були тільки болота. Та прокладена крізь них дорога. І чим далі ми нею їхали, тим більше було чорних покинутих сіл.

Сірі дні, непроглядні ночі. Заправка — бензовози, які самотньо стоять на узбіччі й охороняються п’яними і неголеними автоматниками.

— Так, — сказав японець, який сидів за кермом. — Росія — велика країна.

— Подобається? — запитав я.

— Стільки всього… Неосяжність.

— Так, — кивнув Сашко і, глянувши на японця, який, поза сумнівом, згадав свою країну, що без кінця приєднує до себе рукотворні острови і коси, сказав: — Не журись. Доберемося на місце, і я подарую тобі кілька Курил.

— Жарт? — посміхнувся японець.

— Ага, — сказав я, побачивши в дзеркалі майже сотню фар, що наближалися до нас. — Як і ці хлопці.

— А це в нас хто? — запитав Сашко, глянувши у дзеркало.

— Думаю, китайці.

* * *

— Усім машинам! — закричав наш водій у мікрофон передавача, що звисав зі стелі. — Нас доганяють люди Юя! Повторюю…