— Обов’язково.
— І вона приїде до нас?
— Так.
Машина здригнулася і покотилась по дорозі.
Віршик… Віршик… Віршик… Я не міг згадати жодного, який би підходив для цього випадку. Ми їхали. Але щось говорило мені, що я не побачу кінця цієї дороги. Щось… Але що?
Пан Юй, який їхав на задньому сидінні машини, що підібрала його на трасі. Водій, посміхаючись у дзеркало заднього огляду, говорив йому:
— Що, цурка китайська, заблудився?
— Пхай, — кивав пан Юй.
— Та пішов ти зі своїм «пхай». Ти мені людською мовою скажи: заплатиш мені п’ятдесят доларів чи ні?
А як він міг це сказати, якщо людською мовою знав тільки три слова: «Харків», «горілка» і «Будьмо-гей!»? І тому він говорив:
— Пхай.
— Ну, «пхай», то й «пхай».
А вже в Харкові він повільно ввійшов у ворота закритої після банкрутства матрацної фабрики, і сотні китайців, кланяючись і підносячи руки до грудей, кинулися до нього:
— Пан Юй!
— Живий!
— З ним нічого не сталося!
— Він навіть не поранений!
— Пан Юй!
— Командирів до мене, — сказав пан Юй.
Командирів п’ятнадцяти загонів, які переховувалися в курних і холодних цехах.
— Ми не знаємо, якою дорогою вони поїхали, тому переслідуйте їх в усі сторони. Хто знайде першим, нехай повідомить.
Це була дивна погоня. Автобуси, пікапи і легкові машини, у кожній з яких сиділи по двадцять — двадцять п’ять людей. Навіть у багажниках.
А ми промчали повз останній харківський КП. Повз темний за дощем ліс. Повз відтягнені до узбіччя вантажівки розгромленої китайської застави. Пригальмувавши перед людиною, яка стояла посеред дороги з кулеметом у руках.
Це був Сашко. Мій друг, який не міг кинути мене в лиху годину. Велетень, що очолив знищення китайської засідки на цій трасі.
Люди наступних поколінь передавали, що Вчитель Закону До-дзе із храму Ганго-дзи володів величезною силою. Правду кажу — сила його походила від чеснот, накопичених у минулих народженнях. Це — чудеса, які сталися в країні Японії.
— Привіт, — сказав він мені.
— Привіт, дитинко, — сказав він Маринці.
— Візьмете мене до себе? — запитав він, стоячи перед відчиненими дверима нашої кабіни.
— Звісно. Сідай.
А разом з ним чоловік десять японців і два десятки зв’язаних мотузками мертвих якудз.
— Багато грошей?
— Багато.
— Розважимося?
— Аякже. На всю котушку.
— Агов, — покликав Сашко якудзу, який сидів за кермом. — А швидше ти можеш?
— Домо.
— Тоді давай, брате, жени.
Частина третя
Дорогою до Холодного моря
П’ять вантажівок-трейлерів.
Написи на бортах: «Оренда», «Фірма Вагріус», «Азовські перевезення».
За кермом — японці. По двоє нас, можна сказати, біженців, у кожній кабіні. Кадуцо-сан і колишній мільйонер Володя їдуть на одному сидінні.
І шість японців-якудз на дахах кузовів кутаються у величезні, куплені в якомусь випадковому магазині куртки.
Другий день ми їхали в Мурманськ, зупиняючись лише через кожні п’ять годин, щоб підживитись купленими ще на початку шляху консервами, печивом і журавлиновим морсом.
Безмежність запущених територій.
У цій частині Росії були тільки болота. Та прокладена крізь них дорога. І чим далі ми нею їхали, тим більше було чорних покинутих сіл.
Сірі дні, непроглядні ночі. Заправка — бензовози, які самотньо стоять на узбіччі й охороняються п’яними і неголеними автоматниками.
— Так, — сказав японець, який сидів за кермом. — Росія — велика країна.
— Подобається? — запитав я.
— Стільки всього… Неосяжність.
— Так, — кивнув Сашко і, глянувши на японця, який, поза сумнівом, згадав свою країну, що без кінця приєднує до себе рукотворні острови і коси, сказав: — Не журись. Доберемося на місце, і я подарую тобі кілька Курил.
— Жарт? — посміхнувся японець.
— Ага, — сказав я, побачивши в дзеркалі майже сотню фар, що наближалися до нас. — Як і ці хлопці.
— А це в нас хто? — запитав Сашко, глянувши у дзеркало.
— Думаю, китайці.
— Усім машинам! — закричав наш водій у мікрофон передавача, що звисав зі стелі. — Нас доганяють люди Юя! Повторюю…