І ми вирішили:
— Ходімо.
З однією гранатою і двома напівпорожніми ріжками на нас трьох.
— Рушили.
Ми встали й пішли на них.
Ще трохи посвітлішало, і добре стало видно білу рівну дорогу, яка біжить удалину. Я йду по ній, оточеній з обох боків сосновим бором. Він тягнеться вздовж дороги, аж доки не зливається на обрії з чорнотою неба.
Іти, стріляючи зі стегна. Йти і стріляти, чекаючи, хто з твоїх друзів упаде першим. Чи впасти самому, вже не знаючи, що з іншими.
Догорить дорога.
Випадковий водій випадкової вантажівки проїде по ній.
— От йо… — побачить трупи, кістяки обгорілих машин, застиглі бульбашки на асфальті й натисне на газ.
Скільки птахів сяде на спину мертвого до того, як морози перетворять її на лід?
Пустище поглине мерців, зробивши їх частиною пустища.
Цятка на величезній планеті. Хто знає, що тут сталося? Хто довідається, що станеться тут колись?
Тут так тихо…
Гарне місце, щоб відчути спокій.
Марина…
Частина четверта
Останній порт
У цьому порту на краю землі був туман. Густий. Сірий. Немов на землю впала вічність.
Останній пароплав відходив від його порожніх причалів. Останній. Той самий, у чиїх трюмах лежали затягнуті брезентом вісім мільярдів.
Той самий, який віз від мене Маринку.
— Спізнилися, — сказав Сашко.
— Ну, нічого, — сказав я.
— Так, — погодився Дмитро. — Головне, що вона встигла.
Ви думали, ми загинули?
Спасибі за співчуття. Але — ні. Принаймні, не в цій війні.
Хоча було дуже сумно, коли ми, перебивши купу китайців, вижили і добралися до Мурманського порту, а тепер стояли на самому краю землі, спостерігаючи, як пароплав, розчиняючись у тумані, відвозить від мене мою дочку. Дівчинку, яку так полюбили Дмитро й Сашко.
Відвозить уже назавжди.
Але ми були щасливі. Адже нам удалося дати цьому пароплавові відчалити. А отже, усе було не так уже й погано.
— Усе?
— Усе.
— Усі поплакали?
— Так.
— От і добре, — сказав Сашко. — Поїхали в лікарню?
А добрий хірург був потрібен усім нам. Хірург і ідея про те, як нам вибратися з країни, через кордони китайців, які ще кілька років будуть відслідковувати мільярди, що так їм і не дісталися.
— Поїхали, — сказав я, і…
— …і побачили… побачили чоловіка, який вийшов з туману.
«Я повернувся старою дорогою. Подивився, а я раптом живим зробився». Люди того часу називали його «Мурадзі померлий і воскреслий».
Це можна сказати про нас.
А чоловік, який вийшов до нас, був Бауер.
Бауер — людина, яку ми найменше сподівалися тут побачити.
— Здоровенькі були, — сказав він.
— Привіт.
— Ми чекали вас.
— Ми?
— Ходімо.
І він повів нас у туман. До десятка складених один на одного мішків. До сидячих на одному з них Марини і її вітчима.
— Нам не варто їхати в Японію, — немов вибачаючись, промовив Володимир Михайлович.
Та про що йдеться!
— Таточку! — закричала Марина, через мить повиснувши на мені.
«Маринонько»… — як розповісти про те, що я відчував у той момент? Біль, щастя і радість.
— На місце вбитих босів, — продовжував Володя, — чиї гроші ми віддали японцям, прийдуть інші. І тоді вони зажадають назад свої мільярди.
— Яка я рада.
— Який я радий.
— Буде війна, — сказав Бауер.
— А я вже думала…
— Давай домовимося, що б не було, зі мною нічого не станеться. Ні за яких умов.
— А нам краще не брати участь у ній, — сказав Володя.
— Татку…
— Мариночко…
— А що в цих мішках? — запитав Сашко.
— Гроші. Мільйонів двісті, двісті п’ятдесят…
— Так?
— І якщо ви не проти, — продовжував вітчим, — скласти нам компанію і зникнути разом із нами так далеко, щоб ніхто ніколи не…
— Ми не проти? — запитав я в Марини.
— Звичайно, ні.
— Тоді в мене є ідея…
Епілог
Сніг ішов уже сто вісімдесят четвертий день. А треба було валити дерева і перетягувати їх частинами до того малесенького села, у якому я жив.
Запряжні собаки вже навіть не скиглили від утоми. Руки стали шорсткими від мозолів і саден, а по тілу розповзалися сині блискавки порваних жил.