— Що привело вас до мене?
— Пробачте непоштивість іноземців, котрі звернулися до вас по допомогу, — сказав я, — але в нас немає іншого виходу, тим більше, що людина, про яку ми просимо, — наш брат, і якщо не ми, то…
— Я розумію, — сказав Кадуцо. — Що він зробив?
— Йому не сподобався соус васабі, — сказав Дмитро. — І за це нашого друга забрали в поліцію.
А я витяг із кишені плаща конверт.
У ньому були єни. Курс їх саме понижчав. А тому сума у тридцять п’ять тисяч доларів бачилася в перекладі на місцеві гроші досить переконливою.
Поклонившись (що робити? Інакше моє прохання буде просто відкинуто), я простягнув конверт Кадуцо.
— Добре, — сказав він. — Я допоможу вашому другові звільнитися.
І, подякувавши, ми вийшли в супроводі родичів якудзи, які виконували роль особистої охорони.
Те, що зараз називається «японська кухня» (у самій Японії це звуть «васеку»), остаточно сформувалося після XVII століття, в епоху Едо (1616–1867), тобто за сьогунату.
Цього разу ми поїхали до Кадуцо — володаря рибних кварталів. Раніше, під час колишніх пригод Сашка, ми вже встигли побувати в Ясунарі — глави кварталів дорогих офісів. У Мацусімі, Тярі й Тесюсо.
Та хоч би до якого із глав ста п’ятдесяти наявних у місті кланів ми зверталися по допомогу, вирішальним було не те, хто ми такі, й не те, що скоїв наш друг, а гроші, які ми могли заплатити за зроблену нам послугу.
Сашко опинявся в поліції з такою регулярністю, що це навіть перестало набридати. Ми знали, що за бійку в кінотеатрі треба платити п’ятнадцять тисяч; за бійку в ресторані — тридцять п’ять; за опір поліції — п’ятдесят; за неповагу до представника вищої касти будь-якого з кланів якудз — по сто тисяч за кожну з фаланг, яку не відріжуть від Сашкових пальців на знак покари за цю саму неповагу.
Він вийшов із занизьких для нього дверей відділку задоволений, усміхнений, у розірваних на коліні джинсах, зі слідами їжі й зелені на бортах чорної куртки (заарештовуючи, його повалили на один із ресторанних столів). А тримали Сашка в такій тісній камері, що сліди від її прутів залишилися не тільки на його спині, а й на неосяжних грудях.
— Бувайте! — крикнув він у двері й, обернувшись до нас, посміхнувся. — Привіт. Сумували без татуся?
— Я відвезу тебе додому, — сказав Дмитро.
— Чудово, — відповів Сашко. Наш гігант, який був гігантом навіть для нас.
— До речі, — кинув він Дмитрові. — 3 тебе вісімсот тисяч. Єн.
— З якого це дива?
— Вони відмовилися випускати мене, поки я не заплачу за вечерю.
— Гаразд.
А вже сівши в машину, він сказав мені:
— Дякую.
— Облиш, — відповів я.
Васабі — специфічна японська приправа, виготовлена з коренеплодів хрону, який збирають у долинах гірських річок. Хрін ретельно натирають на акулячій шкірі. Сьогодні найбільшого поширення набув васабі в тюбиках.
Частина третя
«Аліса була…»
Того вечора Юкіко вмовила мене переодягтися в темно-синє кімоно.
— Навіщо?
— Так треба.
— Ну, добре.
Я перебравсь, і вона допомогла мені зав’язати пояс.
— Віяло, попросила вона, і я заткнув за пояс віяло. — А тепер короткий меч.
Це була гра, і я не став сперечатися.
— А тепер я погашу світло.
Її тонка рука — рукав кімоно опустився, оголюючи тонке зап’ястя, — потягнулася до вимикача.
Світло згасло, і я помітив сяючі в темряві лінії на її обличчі. Фосфоресцентна фарба. Варто було їй скинути халат — і переді мною з’явився величезний метелик, що світився зеленавим і жовтуватим.
— Я…
Але я навіть не встиг обійняти її, бо саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.
— Не відчиняй.
Але той, хто стояв за дверима, був наполегливий.
— Не треба.
Я все-таки вирішив відчинити.
Дівчинка, яку я побачив на порозі, — потерті джинси, така сама курточка, величезні армійські боти, рюкзачок за плечима — обдарувала мене посмішечкою «здрастуйте, гості, мама веліла мені добре поводитися з вами, от я й поводжусь», підняла зім’яту, зі слідами фарби від довгого носіння в кишені штанів, записку й поцікавилася — перед тим, як прочитати:
— Агов, самураю-сан, ти розумієш по-українськи?
— Так, дитинко, — сказав я. — І навіть більше.
— Супер. Тоді мені потрібен Сергій Володимирович… — і вона назвала прізвище, останнє з тих, котрими я користувався перед тим, як залишив батьківщину.