Олесь Терентійович Гончар
Микита Братусь
ГлаваI
Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Сніги тікають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється - засиніло зовсім по-весняному.
Сад мій стоїть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки.
- Здрастуй, - кажу йому, знімаючи шапку. Щоранку знімаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилиці. Дівчата сміються:
- Ви в нас, Микито Івановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий.
- Цокотухи, - кажу, - ви не смійтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде.
- Без вашого здоровкання?
- Авжеж… Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно - яка ти є. Чи не звившкідник на тобі гнізда, чи не холодно бруньці, чи не потребуєш від мене якоїсь термінової допомоги.
Спокійний, сумирний стоїть сад. Коли буває вітряно, тоді, бачили б ви, якими стають мускулястими оці пружні дерева! А зараз кожне наче мріє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонці, а там, де я проходжу, деревце ніби ненароком зачіпає мене, тягнеться до мене своїми живими, вогкими руками. Не дурне, знає, до кого йому тягтися… Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять років життя і не менше двісті років - енергії.
Сьогодні ми відкриваємо траншеї в саду. Всю зиму вони були закриті рамами та матками, пригорнуті зверху землею. Траншеї глибокі, довгі, стіни в них обкладені лампачем і побілені. Це наш лимонарій, підземний вічнозелений гай субтропічних культур.
Тільки садівник повністю розуміє садівника. Тільки садівник може зрозуміти, з яким почуттям підіймав я сьогодні першу раму. Витримали чи ні? Здійсниться наша мрія, чи, може, все доведеться починати заново? Адже протягом зими цитруси мої сиділи неполивані, в темряві, в траншеях, заметених зверху снігами. Не то що рослині, таку ніч і людині нелегко було б витримати. Ніч кількамісячна, як у Заполяр'ї. Звичайно, я і взимку не раз заглядав до них, давав їм під час відлиги світлову підкормку, але сьогодні…
Відкриваю, а в самого серце тьохкає. І дівчата, невсипущі кадри мої, учениці й помічниці, збилися біля мене, стоять - не дишуть.
Бути в нас субтропікам чи не бути?
Відхиляю раму урочисто, наче двері у свій завтрашній день. Сонячні зайці, випередивши мене, вже скікнули в траншею, заграли в білих підземних хоромах, освітивши роту вишикуваних маленьких наших південців.
- Зелені! Живі!
Уже ми в траншеї, прощупуємо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте не осипалось, не відмерло. Чую в ньому живий пульс - це головне. Грунт попід цитрусами затвердів та спресувався, висмоктали деревця з-під себе всю вологу. Тепер ми їх поллємо. Буде вам вода, буде свіже повітря, матимете світла і тепла вволю. Попереду полки розкішних сонячних днів.
- Бачите, дівчата, увінчалися успіхом наші труди. Хіба не казав я, що на наших землях та в наших умовах усе аж всміхатиметься та ростиме. Не приймається в нас тільки одне оте дерево…
- Яке, Микито Івановичу?
- Те, якого не садимо. Тільки воно тут не виросте.
Помічниці мої радіють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього повні підстави. Хіба не воювали вони за лимонарій так само, як і я? Хіба не рили оці траншеї, аж свіжі мозолі вискакували їм на руках?
Відгортають землю, підіймають рами, весело нахваляються:
- Підемо та притягнемо того цибатого морганіста сюди! Зігнися, неймовіро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарій!
Я знаю, кому погрожують мої комсомолочки. Вони мають на увазі нашого шановного бухгалтера Харлампія Давидовича Зюзя. Адже це він очолив торік проти мене опозицію, коли я поставив на правлінні питання про цитруси.
- Ми вас поважаємо, Микито Івановичу, - просторікував тоді Зюзь. - Ніхто не стане заперечувати, що завдяки вашим сортам черешні та яблук наш “Червоний запорожець” уже має чималі прибутки, інакше кажучи, ми опинилися в числі колгоспів-мільйонерів. До вас їдуть “Победами” вчені, в газетах вас величають войовничим мічурінцем, самородком. Все це так, визнаємо. Але те, що ви, Микито Івановичу, згарячу нав'язуєте нам зараз, то… дозвольте! Чи ми Крим, чи ми Одеса, щоб братися за субтропіки? Ми, як відомо, Придніпров'я, крайня таврійська північ. Певне, з огляду на це нас і зверху не чіпають - плану по цитрусах нам не спущено. Так чого ж нам товпитись поперед наших південніших сусідів, куди спішити? Чи сад у нас, може, малий, не засипає нас фруктами? Хай лишень ті спробують, кому нічим похвалитися, південніші за нас, побачимо, що в них вийде. Культура нова, незнайома. А вийде - тим краще! - їхній досвід охоче переймемо. Бо хто ж із- нас проти новаторства в природі? До лимона, товариші, я сам був інтересант: з власної ініціативи пробував колись вирощувати його в хаті, у горщику. Все він у мене мав, мабуть, тільки чаю з цукром під нього не давав, одначе взимку таки взяв та й захирів, до весни і листя з себе скинув. А чому? Бо не та зона.