- Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? - і вказую просто на свою Оришку. - Люди добрі, хіба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть?
Мовчать.
- Та це ж така баба, товариші, що як у Дніпро плюне, то всі жаби на завтра виздихають!
Ха-ха-ха!… Го-го-го!…
Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило.
Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала… А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.
- Ти - каже, - хвалишся, що навіть дику стихійну природу перевиховуєш, а хіба я в тебе гірша за природу?
Ні ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемо дружно й мирно. Пробую діяти на неї методом веселого ментора і, вірите… піддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тільки сваритись уміє: буває, що й сміється. А вже вона як засміється, то й живіт трясеться!
Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби - бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворі стирчить, ніхто не дає дочку заміж. Цар заплатив мені за вірну службу п'ятаками, новими-новісінькими. Багатій, Микито! Сідаю в сонячний день на призьбі, лічу свої п'ятаки та перелічую. То в гаман їх, то знову з гамана - заклопотаний нібито вкрай, нікого не бачу, не чую. А мене, звісно, одразу побачили, - всі ми тоді були в пережитках по вуха, - пішло-покотилося по селу: “Рудий Микита зі служби червінців навіз, сама повну пригорщу бачила!”
Через два тижні й оженився. З-поміж усіх вибрав собі чорноброву Оришку.
Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі - викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан - середульший - цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня - Федь - ще в школу бігає.
Донька Людмила вчиться в столичному педінституті. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню “Піонеркою”, бо остаточно вилущився мій сорт якраз у рік її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка.
- Хочу, - каже, - бути народною вчителькою.
- Будь, - кажу, - донько, то почесне.
Сам незчувся, коли став уже двічі дідом (по Михайлових і по Богданових внуках). Федь мій теж іноді дивується, як це він, будучи ще сам піонером, уже встиг зробитися дядьком, - адже він справді доводиться дядьком отим рясним гірничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожів, а саме - Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро.
Наш “Червоний запорожець” в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землі, вони під землею. Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають - чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині.
Здавна в нашій Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякі там і живуть, у виселку, а решта - дома в Кавунівці. Щоранку з рудника приходять машини забирати робітників, а увечері знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю ідею, і я певен, що в найближчому часі ми її здійснимо. Пісок та дерева для насаджень - наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу - разом, напополам.
Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом - ще краще - проспект Миру (це як збори потім вирішать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лініях. Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом.
Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми - батько й син - досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену: