Тихо в саду, за квартал чути, як десь біля сушарки уже чхає дід Ярема, наш вартовий.
Прямую до нього.
- Діду Яремо, чого ви тут чхаєте?
- Оце тобі… А де ж мені чхати?
- Дивіться, діду, ми на ніч залишаємо лимонарій відкритим. Частіше поглядайте на прилади: як тільки помітите щось підозріле - одразу рами опустіть.
- Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собі водиці в черепку.
- Ваш черепок, діду…
- Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гірше відчує приморозок, аніж оті брехунці, що на твоїй лабораторії рисять?
- То не брехунці, діду, то - наука. Ви хоч і старий чоловік і маєте за плечима великі життєві курси, але й науку не кривдіть. Вона старіша за всякого найстарішого чоловіка.
Дід знову чхає, аж борода йому трясеться.
- Чи протягло де, чи що… Бач, мусив надягнутися як проти зими: кожушок і штани ватяні.
Борода в діда Яреми рідкісної пишноти: широка, рівна, біла, мов сніг, у сутінках світиться. Не останню роль відограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають які-небудь делегації, дідові Яремі випадає честь підносити їм хліб-сіль на рушнику.
Минулої осені поляки в нас гостювали. Приїхали з міста голубим автобусом, але Мелешко, будучи і хазяїном і заодно екскурсоводом, нізащо не хотів згодитись, щоб вони господарство “Червоного запорожця” також оглядали з вікон свого автобуса. Рішуче попросив їх пересісти у наш власний відкритий грузовик.
- Так, мовляв, буде видніше, більше побачите. Дуже чемним стає Мелешко в таких ситуаціях! Сам підсаджував гостей у кузов і так захопився тоді своєю роллю, що ледве не підсадив був і мене, свого бригадира, вкупі з гостями… А коли помилка тут же з'ясувалася, то ми глянули один на одного, і обидва голосно зареготали.
Саме тоді, напередодні приїзду поляків, я повернувся із Степового, з науково-дослідної станції, привіз звідти повний портфель коштовностей - насіння різних південних рослин. Чай, лавровий лист, мигдаль, хурма - все там було в моєму потертому портфелі. Скільки треба, залишив собі для експериментів, а решту насіння полякам роздав, хай і вони потурбуються. Підношу одній полячці - була там така симпатична молодичка, - а вона бере і сміється:
- Це чай? А цукру теж дасте?
Саджанці наші їм дуже сподобались, усе просять у мене та дзенькують. Наділив їм і саджанців, хай вирощують на радість своїй новій демократичній Польщі.
Попереджаю ще раз діда Ярему:
- Пильнуйте ж. Бо заморозок, він підступний: підкрадеться і незчуєтесь. Дід Ярема сердиться.
- По-твоєму, Микито, я такий уже тюхтій… Тільки тобі наче і болить оцей лимонарій. А мені то він не болить? Я тут для небелі стою, мені даром трудодень пишеться?
І поніс, і поніс… Ба, який!
- А пригадуєте, кажу, діду, як ви на мене ціпом колись замірялися?
- Що Там про укрупнення чути?
- Думаю, що під осінь одружимося з “П'ятирічкою”.
- Та хоча б скоріше й поженитися. Бо в них там сад… я давно вже на нього зуби гострю. Бур'яни порозводили - сірі вовки виють.
- Об'єднаємось, тоді ніякий вовк у саду не втримається, ви його одразу безпритульним зробите.
- На той світ позаганяю… Будуть діла!
- А будуть, Микито Івановичу. В повітрі он уже носиться, що будемо в Каховці другий Дніпрогес будувати…
- Лідіє Тарасівно! В Каховці? Другий? О, це відтіль, це зовсім по-нашому! А коли? Не чули?
- Так… почувається, що незабаром.
- Добре та й дуже таки добре, Лідіє Тарасівно! Ви уявляєте собі, які там сади зашумлять? Сам поїду, візьмусь…
Вона посміхається.
- Підготуйтесь, Микито Івановичу…
- Готовий уже, як піонер!
Схвильований, збуджений наближаюсь додому. Бач, як порадувала мене Лідія Тарасівна - новий Дніпрогес у Каховці! Вода в таврійському степу… Який це переворот буде в природі нашого Півдня! До самого Чорного моря квітуватимуть сади, білітиме бавовник. Брунитимуться пшеницями поля. Забудемо, що таке огненні нищівні суховії, лише в згадках старезних дідів залишитесь ви, ненависні чорні бурі!
Наче преміювала вона мене оцією чудовою звісткою. Радісно мені і водночас якось… уже й сподіване! Якби колись Микита почув, що ходить такий грандіозний проект, то, може, ще й не повірив би, а зараз… Одразу віриться! Бо хіба ми самі вже не готові тілом і душею, технічно й морально до виконання таких велетенських накреслень?… Готові і ще раз готові!
Оце вам і Лідія Тарасівна… Буває ж так: стоїть собі при місяці, насіння лузає, а яке багатство при ній! Тепер я догадуюсь, що не на місяць видивлялася наша Лідія Тарасівна, на інше, мабуть, милувалася з ганку. Адже саме отам, за рудниками, десь під отим місяцем уповні і лежить вона, наша славна весняна Каховка!