Лежав край села в обіймах дніпровських рукавів голий гористий острів. І вода була поруч, а ніщо на острові не родило, окрім чорних колючок-якірців. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потім, як налетять із степу гарячі суховії, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острів: гуляє дарма, з року в рік жовтіє пустирищем попід плавнями, наче шматок тієї аравійської пустелі.
Та що я тоді міг вдіяти, навіть зі своєю Оришкою в супрязі?
В рік великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собі:
- Наступає, Микито, твій час. Відтепер матимеш де розгорнутись і здійснити свої давні задуми. Тепер ти, чоловіче, і гори покотиш.
Мене вже й тоді цікавили питання підвищення морозостійкості рослин і ліквідації періодичності плодоношення, оці вусаті питання, які ще й сьогодні спокійно спати мені не дають. Я вже й тоді пробував викидати різні коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього наші місцеві народні сорти. На той час мою черешню “Піонерка” знав мало не весь український південь. З усіх усюд ішли до мене за саджанцями “Піонерки”, - що мав, роздавав, хотілося, щоб скрізь росло й утверджувалось.
Але ж тіснота, ніде було мені розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже і в сусідову ногами вперлася б. І розсадник у мене був відповідний до тих можливостей: притиснувся біля хати - долонею накриєш. А люди йдуть - дай дай… З дорогою душею б, та хіба на всіх настачиш?
Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевірити у себе на вгороді, так Оришка мало не відлупцювала. - Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?
В колгоспі настали інші можливості. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мічурінського взірця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанської МТС, був тоді в нас секретарем партійного осередку, спасибі йому - твердо підтримав мою ідею.
- Закладаймо! Але де ж закладати? Польової землі жаль…
- На неудобках!
Ідемо ми втрьох у розвідку на острів: Лисогор, я - Микита Братусеня і Логвин Потапович Мелешко, наш теперішній голова (він у нас головує від самого початку нашої ери).
Ідуть три фундатори, колючі якірці з піском лізуть в роззявлені Микитині черевики, а навкруги молочай жовтіє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зелені ящірки та шипучі гадюки свистять з-попід ніг. Розвелося нечисті, розплодилося, як у Ноєвім ковчезі.
Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивні східні суховії, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дідах, острів у зализень бурої гиблої пустелі…
- Ростиме сад? - питає мене Карпо Лисогор.
- Мусить, - кажу, - рости.
Зітхнув Мелешко.
Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово - доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тоді сказав, що - мусить рости.
Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її.
- Вимотає цей сад усі жили з нас… А чи окупиться?
- Будемо сподіватись, що окупиться, - відповідає Мелешкові Лисогор. - Звісно, доведеться потерпіти й повоювати. Сад - це не редька і всяка така петрушка, яку сьогодні посадив, а завтра вже маєш із неї копійку зиску. Хто живе лише сьогоднішнім буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрібні люди з мідними нервами, з далекою вірою, справжні оптимісти.
- Дай, - кажу, - руку, Карпо!… Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу - ні! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!
- Що ж… добре, - сказав Мелешко. - Попробуємо. А коли вже він скаже “добре”, то будьте певні, поставить на ноги живого й мертвого, з ночі товктиметься, як домовик, мобілізує всі ресурси.
- Я думаю, Микито Івановичу, - звертається до мене Лисогор, - що тобі не завадило б з'їздити в місто Козлов до товариша Мічуріна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно візьмеш торбинку острівної землі на аналіз - там, у Мічуріна, мусить бути лабораторія. Проаналізуєш, дізнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?
- Не заперечую, командируємо. Тільки хай товарняками їде, щоб дешевше обійшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.
- На кришах поїду - більше світа побачу!
- Отож… А в Мічуріна саджанців проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматеріалом сутужно. Що не даватиме - все бери, не ламайся, на острові місця вистачить.