Мені, ви знаєте, в наші часи щастить на зустрічі з великими людьми. Раніше кого я міг здибати: волосного старшину, попа, дяка… Та чим вони були великі, чим видатні, коли я сам голосніше за них “Хмеля” потягну! А в наші часи справді раз у раз видатних людей зустрічаю. Чи просто везе мені, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!
Позаторік відвідав наш сад секретар ЦК. Як і зустріч з Мічуріним, ніколи я не забуду той день. Було саме в травні, в пору цвітіння.
Почалося так: прибігають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал наші джигуни-піонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):
- Микито Івановичу, якісь машини мчаться через міст на острів!…
- А точніше?
- Ціла валка легкових!
“Хто б це був?” думаю собі і виходжу на центральну алею.
Бачу, наближається пішки група людей - машини, видно, внизу оставили. Впізнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лідію Тарасівну Баштову і всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впізнаю. Вони всі тримаються в другому ешелоні, а попереду хтось іде, жваво розглядаючись, - невисокий, коренастий, в білому костюмі, ростом і статурою, як я. Підходжу ближче, і дух мені на радощах перехопило: він! Наш секретар ЦК!
Достеменно такий, як на портретах. Посміхається мені назустріч ласкаво, привітно, ніби ми давно вже були з ним знайомі і за столом по-приятельськи сиділи.
- Здрастуйте, товаришу Братусь, - і подає мені руку. - Так оце ваші володіння?
- Мої, - кажу.
А сад цвітеї Люблю його в усяку пору - і золотим літом, і багряною осінню, і взимку, коли він, заінеїний, дрімає, стоячи по пояс у снігу, - але навесні, та ще в маю! - це справжня казка. Мабуть, тільки садівник та бджола можуть тоді зрівнятися силою своєї насолоди, своєї закоханості в нього… А в день приїзду секретаря ЦК сад мій розквітнув особливо повно, здається, пишніше, ніж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синіє, тоді на-її тлі сад особливо виділяється своїм цвітом.
Найменша гілочка від початку й до кінця обліплена біло-рожевими пелюстками. А повітря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повітря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона світиться, наче величезна ваза, створена з самого повітря, сонця та найтоншої порцеляни.
Думаю, що сад наш розцвівся в той день так могутньо за все своє горе, за всі муки, пережиті ним у лихоліття окупації. Не встиг я ще й осколків усіх тоді повиймати, у деяких штамбах сиділи вони в живому тілі, аж боліло мені отут!
Іду поруч з секретарем, гомонимо. Розповідаю йому, як ремонтуємо сад після війни і як сторож нашого саду дід Ярема в роки окупації мужньо прийняв на себе німецькі канчуки за те. що відмовився вказати комендантові мою гібридну ділянку, і як інші колгоспники вказали комендантові також зовсім не те, чого він шукав. Не змовчав я перед секретарем і про наші втрати, розповів йому, що частину нашого розсадника окупанти таки повантажили у вагони і вивезли в райх, а більше не встигли, бо, як відомо, подавилися. Все виклав, що мені боліло, і перспективу принагідне намалював також. Кортіло мені ще пожалітися на Мелешка, що не хоче літаків наймати в Аерофлоту, щоб скурювали нам сад з повітря, але потім стримав себе: не той момент.
Йдемо, і щоразу перед якимось особливо розкішним клубком живого суцвіття секретар зупиняється і знімає свого бриля, наче мовчки вітається з яблунькою. По цій прикметі я одразу визначив, що секретар ЦК, видно, і сам славний, душевний садівник. Пізніше він мені одкрився, що таки да, займається.
Стоїмо перед яблунькою, і просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! І не лише коренастим ростом, обличчям та міцною лисиною, а головне - характером, думками, почуваю, кревно ми близькі.
- Спасибі вам, - каже, - товаришу Братусь, за ваші труди, за ваше плідне життя. Поки що в нас таких квітучих островів не багато. Наша мета - зробити так, щоб не окремі острови красувались в цвіту, а щоб всуціль укрили сади нашу землю, затопили, як повінь весною. Зараз ще навіть далеко не всі колгоспи можуть похвалитися своїми садами. Мало дерев на присадибних ділянках і, зокрема, на півдні. Хіба це порядок? Треба, щоб росло не лише в колгоспах та радгоспах, не лише на садибі в колгоспника, робітника чи службовця, треба, щоб і садиби наших МТС стояли в садах, щоб наші рудники, школи, лікарні, дитячі будинки - все щоб огорнулося зеленню, щоб наші промислові центри, нарешті, оперезалися нарівні з степовою хліборобською фабрикою потужними зеленими кільцями плодових насаджень. Як по-вашому, товаришу Братусь?