Виходять мої саджанці у широкий світ. Уже відпустив Павлові Плигунові, Аполлонові Комашці. Зараз відпускаю Зіні Снігирьовій і ще жду посланців з нашого Червонопрапорного рудника.
- Даю тобі саджанці, Зіно, з такою умовою, що через кілька років ти вже сама відпускатимеш їх іншим. - Всю Каховщину забезпечу, - обіцяє вона.
- Це твоє найкраще придане, дівчино, з ним не соромно вступати у нове життя… Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членів нашої великої сім'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунізм, у найсвітлішу еру людства? Оглянь, перевір себе і, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок!
- І це я також обіцяю зробити, Микито Івановичу, - сміється тугий качанчик.
Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, і мимоволі… й сам посміхаюсь. Ще Іван Володимирович казав, що сад облагороджує і пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавішою до мене, ніж є. Ласка накопичується в душі, хлюпає через вінця до кожного. Правда, ми, садівники, теж буваємо люті й нещадні, коли шкідник насідає в маю, зазіхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладені досліди, на далекойдучі мрії. Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської діяльності, спрямованої до краси і достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнації, - той садів не насаджуватиме. Навіщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру… А коли б на мене, то поруч з голубом іа віткою благородного лавра я зобразив би на емблемі миру молоденький саджанець… черешні, яблуньки або дубка. Не зазіхає він ні на кого, росте собі вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий… Одначе в ньому зібрана могутня сила - здатність розвиватися, рости, і цим він грізний для суховіїв, для чорних бур і для багатьох інших ворогів людини.
Відпускаючи саджанці, гомоню про це з своєю ученицею Зіною Снігирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потім, зітхнувши, каже, що цілком згодна зі мною.
Лідія Тарасівна повела товариша Зюзя до лимонарій, мені їх видно крізь дерева: зупинились біля третьої траншеї, бесідують. Вірніше, бесідує сама Лідія Тарасівна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобі на користь… Не знаю, чи й досі він мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповідала моїй Оришці, що встане чоловік вранці, а на подушці - кров… Діждуся лимона, дам і йому, хай закислить собі ясна. Дурний він! Може, Братусь тричі подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оці неспущені планом цитруси!
Оглянули траншеї, пішли тепер ще й до магонії… А ось і мої гірничата защебетали в саду. Доріг сюди вони знають багато, особливо влітку, навчилися обминати Мелешкові шлагбауми. Тільки тоді, влітку, вони бігають замурзані, засмажені, як кримчаки, а зараз ідуть, мов під прапором, у білих сорочках при червоних краватках. Далеко їх чути - цілим табунцем наближаються, дзвенять… Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж ніхто інший, як мій законний внук Левко, Лев Богданович!
Мені таки щастить на зустрічі з видатними людьми:
обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Зверніть увагу, які в нього очі - великі, блискучі, сливами горять на чистому матовому личку… Я вже думаю іноді: в кого воно вдалося таке кмітливе, бистре та безстрашне? Літо він завжди літує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабиній картоплі внук помідори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти - не дається. Відбіжить у берег і білкою - на найвищий осокір! Оришка його і в березі знайде, але вдіяти нічого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бігає Оришка, як квочка, кругом:
“Левко!” та “Левко!”, а Левко і вухом не веде, гойдається на самому верхів'ї та сміється над бабиними труднощами. - Сидітиму тут, - каже, - доки гібриди не визріють! Гадюк ніяких не боїться, в пазуху кладе. І не тільки плавневих, а й степових, найнебезпечніших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гіпнозом хлоп'я володіє, не інакше. Торік уже ходила така пропозиція, щоб Левко сеанса в клубі дав, але я не дозволив.
- Приспиш, кажу, публіку, а розбудити не зумієш. Як тоді бути?
До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помічаю це не тільки по тому, що губи в Левка все літо у вишнях та що помідори на бабиній картоплі щепить, а, головне, по тому, що годинами наді мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякі секрети рослинного царства.
Сказано ж: юні мічурінці! Все їм цікаве в саду, на все у них оченята широко відкриті. Магонія гукає - дивіться, яка я зелена, птахи кличуть з тополі - мерщій сюди, а маленький садовий трактор і собі встряє - зупиніться біля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь!
Насторожено вітаючись до Мелешки, піонерія обтікає його з двох боків, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дідові віддають.
Для одного я “дідусь”, для інших “Микита Іванович”, а якомусь карапузові, чуєте? “Товариш Братусь!”.
Оце вже маю собі товариша: вершок від землі.
Обступили, обліпили мене, аж посвітлішало навкруги, - навперебій вимагають:
- “Сталінського”! Шафранів! Симиренка!…
- Та вгамуйтесь ви, шпаченята!…
- Ми не шпаченята! Ми - юні натуралісти!
- Прошу пробачення… Але кого ж мені з вас слухати?
- У нас є староста гуртка!
- Старосто, покажись… А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно…
Ну де вже на такому вдячному грунті та не процвітати сімейственості? Все їм відпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на світі з такою дітворою… Не хлистиків якихось їм наділяю, а найкращих, добре сформованих, відібраних для себе саджанців. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх - хай у молоденькі, але надійні руки нашого веселого, тямущого та живучого братусівського поріддя!
- Кіз, дивіться мені, не припинайте під деревом, з кози - нікудишній сторож. І зайців не підпускайте… Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий півкілометра по снігу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу.
- Ані зайцям, ані козам, ані морозам не віддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дідусю, який буде сад!
Внук мій Левко топчеться під рукою, явно щось хоче спитати.
- Питай.
- Хотіли ми з вами порадитися, дідусю…
- А чого ж… Порадьмося, від нашої асамблеї нікому не буде зла, ми з вами люди доброї волі.
- Скажіть, щоб вивести новий сорт… Скільки треба схрестити квіток?
Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесників та ровесниць… Велике, непередаване щастя діждатися від них отакого запитання. Уже їхні думки сягають в найпотаємніше, уже їм треба знати - скільки квіток…
- Беріть не більше… п'яток.
- О! А ми задумали тисячу!
- Потім, пізніше, будете брати тисячі. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам між ними, беріть П'яток… Можете ще раз помножити на п'яток, але головне - уважніше приглядайтесь, помічайте все. В нашому ділі - дрібниць немає.
Підводжу своїх юних друзів до лимонарія.
- Оце, бачите… цитруси. Ніде в світі на таких широтах не розводяться цитруси. Тільки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим.
Діти стоять захоплені: небачене, казкове, вічнозелене!
Проводжаю, веду піонерію по своєму весняному святковому саду. Прозоро, світло навкруги, ясно і легко у мене на серці. Дерева стоять блискучі, мускулясті, щасливо притихлі, мовби самі прислухаються до свого росту.
Несуть малята оберемки красенів-саджанців - щаслива їм путь!
- Висаджуйте, вирощуйте, плекайте їх, друзі… Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогодні, - плодоноситиме уже в повному комунізмі.
1950