Ідуть три фундатори, колючі якірці з піском лізуть в роззявлені Микитині черевики, а навкруги молочай жовтіє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зелені ящірки та шипучі гадюки свистять з-попід ніг. Розвелося нечисті, розплодилося, як у Ноєвім ковчезі.
Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивні східні суховії, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дідах, острів у зализень бурої гиблої пустелі…
- Ростиме сад? - питає мене Карпо Лисогор.
- Мусить, - кажу, - рости.
Зітхнув Мелешко.
Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово - доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тоді сказав, що - мусить рости.
Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її.
- Вимотає цей сад усі жили з нас… А чи окупиться?
- Будемо сподіватись, що окупиться, - відповідає Мелешкові Лисогор. - Звісно, доведеться потерпіти й повоювати. Сад - це не редька і всяка така петрушка, яку сьогодні посадив, а завтра вже маєш із неї копійку зиску. Хто живе лише сьогоднішнім буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрібні люди з мідними нервами, з далекою вірою, справжні оптимісти.
- Дай, - кажу, - руку, Карпо!… Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу - ні! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!
- Що ж… добре, - сказав Мелешко. - Попробуємо. А коли вже він скаже “добре”, то будьте певні, поставить на ноги живого й мертвого, з ночі товктиметься, як домовик, мобілізує всі ресурси.
- Я думаю, Микито Івановичу, - звертається до мене Лисогор, - що тобі не завадило б з'їздити в місто Козлов до товариша Мічуріна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно візьмеш торбинку острівної землі на аналіз - там, у Мічуріна, мусить бути лабораторія. Проаналізуєш, дізнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?
- Не заперечую, командируємо. Тільки хай товарняками їде, щоб дешевше обійшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.
- На кришах поїду - більше світа побачу!
- Отож… А в Мічуріна саджанців проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматеріалом сутужно. Що не даватиме - все бери, не ламайся, на острові місця вистачить.
Так і порішили. Взяв я землі на пробу і товарняками та на кришах - до Мічуріна.
Невірно зображують Івана Володимировича оті, що малюють його сердитим, примхливим дідуганом. Мудрий, дотепний і веселий був наш учитель!… Не думаю, що це він тільки при мені був таким.
Добувся я до Козлова - вже добре похолодало, надворі саме дощ репіжив, а в кабінеті у Івана Володимировича було натоплено жарко. Так і ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.
Мічурін саме щось писав, -схилившись за столом. Підвів голову, окинув мене спокійним, проникливим поглядом. Не перебільшуючи скажу, що було в тому погляді справді щось величне, апостольське і в той же час пробивалося з-під нього зовсім наське тепло - людське, юнацьке, веселе.
- А, Братусь… Чув, чув.
І жестом пропонує мені місце біля стола, по праву руку від себе.
- Розповідай, за чим приїхав. Говорить мовби й неголосно, а мені здається, що гримить він на весь будинок.
- Порадитись приїхав до вас, Іване Володимировичу. Землі ось захопив для взірця.
Показав я йому нашу землю. Терпляче, повагом вивчав її Мічурін.
- Чудова, - каже. - Сміливо закладайте. А коли вже я на саджанці з'їхав, Іван Володимирович
присоромив, що просимо в нього (потім - таки здався і відпустив).
- Мені, - каже, - не шкода, але ви ж знаєте, що сорти мої розраховані, головним чином, для просування на північ. Вас, українців, ними навряд чи здивуєш. Не так мої саджанці, як метод, метод мій вам потрібен. Закони управління природою та розвитком рослин - оце до вас проситься.
- Вивчаємо, кажу, Іване Володимировичу, і застосовуємо.
- Зверніть особливу увагу на сорти народної селекції. Там у вас - багатства незліченні.
Поки розмовляли, я розпарився в теплій кімнаті, весь парувати став. Помітивши це, Мічурін одразу підвівся з-за стола.
- Ходімо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався… Ти ще в мене тут проростати почнеш.
Ніяково мені було завдавати йому клопоту, пробував відмагатися, але - де там… Та ще й Мелешків наказ виплив у пам'яті: не ламайся!
Пізніше Іван Володимирович частував мене своїми зимовими сортами.
Пробую, похвалюю, а він посміхається:
- Не бреши, - каже, - от не люблю лестощів. Сам знаю, що у вас там на півдні далеко смачніші є… Є, є, у вас там і мусять бути кращі, ніж оці. Але для півночі, де раніше люди взагалі яблука не бачили, і це вже неабияке досягнення.
Прощаючись, поклав мені руку на плече, стоїть переді мною - рідний, добрий наставник.
- А ви знаєте, Братусь… вам буде важче, ніж мені.
- Чому, Іване Володимировичу?
- У вас на Україні культура садівництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в північних районах. Згодьтеся, що ніяке поліпшувати легше, ніж поліпшувати хороше.
Я, здається, розуміюся на жартах і сам люблю пожартувати. І то, звісно, жартував зі мною Мічуріні Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Івану Володимировичу, прокладати для всіх нас шлях.
Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле” на. Куркулі та їхні приший хвости нам і мишей на острів напустили, і кору ночами на деревах підрізували, і оббріхували Микиту на всіх перехрестях. Був у нас в ті роки такий собі шашіль житомирський, клоп грушовий, скільки він мені крові зіпсував… та цур йому! Потопчуся на ньому десь іншим разом, не тепер, коли про наші великі сади мова.
Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарів. Через рік, як цей прийнявся, оперезали острів другим, ширшим ярусом в сорок гектарів. А вже на третій рік освоїли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га!
Так поступово, разом із зміцненням колгоспу, розростався і наш сад, підіймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору.
А тепер? Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш один кілометр, а довкола тебе сяє і сяє в усі кінці чарівне білорожеве царство, ідеш другий, а над тобою все виснуть і виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? На виноградниках по півпуда кетягів на кожному кущі, в саду - гілля гнеться під плодами, мусимо підпирати. Пригнешся - низом купи червоних шафранів горять між деревами, випростаєшся - б'ють в очі сонячним блиском кальвілі, обліпивши крону до самого верхів'я… У вітряний день ступити вам ніде - земля встелена стиглими плодами. Візьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, і таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викінчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так і тримаєш в руці, не знаходячи йому кращого місця. Між іншим, на своїх приятелях-садівниках я це саме помічав: не втерпить, підійме яблуко ч землі, а кинути його потім не зважується, якось наче незручно.
Мені, ви знаєте, в наші часи щастить на зустрічі з великими людьми. Раніше кого я міг здибати: волосного старшину, попа, дяка… Та чим вони були великі, чим видатні, коли я сам голосніше за них “Хмеля” потягну! А в наші часи справді раз у раз видатних людей зустрічаю. Чи просто везе мені, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!
Позаторік відвідав наш сад секретар ЦК. Як і зустріч з Мічуріним, ніколи я не забуду той день. Було саме в травні, в пору цвітіння.
Почалося так: прибігають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал наші джигуни-піонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):