- Каравул! Держіть!…
Так і зараз. Щоб задурманити публіку, вони кивають в наш бік, на всіх радянських людей, тобто і на мене персонально.
Микита Братусь - агресор! його сади завтра нападуть на нас, Братусеві сади загрожують усім нашим американським роздутим штатам і англійській короні також!
- Ні, панове, я - людина доброї волі, з чесного, не загребущого роду походжу. Вам - хай ваше, а мені - моє, те, що не надувається штучно, а зростає природно, згідно з усіма безсмертними законами розвитку.
І чого вони пристають? Чого за поли хапають? Піниться на мене Черчілль, сам не знаю, чим я йому так ріпицю наперчив… Чи за провал інтервенції досі казиться чи листа мого досі забути не може? Але ж правда була моя, і я готовий сьогодні вдруге того листа підписати.
А було це так.
В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англію. Відправляли ми її в бочках, засульфітовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англійці золотом, а ми, як відомо, саме посилено будувались, і їхні фунти були нам цілком до речі. Купують лорди нашу черешню і, як витончені- знавці, хваляться нею, не нахваляться.
Потім, - мабуть, з намови старого лиса Черчілля, - починають вести під мене підкоп.
- Ми, мовляв, споживачі, наше замовницьке право, давай писати Братусеві реляцію, давай вимагати від нього ще кращої черешні. Микита знайде, Микита все зуміє!…
І пишуть гуртом реляцію в наш “Червоний запорожець”, просто на моє ім'я.
Приносить мені Мелешко ту реляцію і чистить Уїн' стона Черчілля на всі заставки.
- Підожди, кажу, Логвине Потаповичу, не метай перед сером бісеру… Що там скоїлось?
- Читай, - кидає Мелешко листа мені на стіл. - Читай та відповідай. Каверзують пани-сери. Пташиного молока їм забажалося!…
Читаю. Так, мов, і так, містер Братусь. Перепробували ми черешні з усіх материків, але кращої, ніж з України, ліпшої за Ваш сорт “Піонерка”, ще не зустрічали ніде. Все в ній ідеальне, все нам імпонує за винятком одного: забарвлення нам не підходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкаві удосконалити її і вивести для нас жовту або, принаймні, блідорожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собі всі смакові якості “Піонерки”.
Отаке було замовлення твердолобих лордів.
Я сам дипломат і хитрун, але завжди кажу правду. Бо справжній дипломат завжди говорить правду, і в цьому якраз його сила й талант.
Мушу зауважити, що на той час, коли заморські лорди вели під мене підкоп своїми реляціями, в нашому районі саме закінчувалось будівництво нового плодоконсервного заводу. Я вже мав з ним тісний контакт і, зважаючи на це, спокійно відповідаю твердолобим джентльменам.
Так, мов, і так, шановні джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєї “Піонерки” і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідорожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!…
Що ж стосується моєї черешні, яку ви одержували з України до цього часу, то віднині вона йтиме на переробку в наш новий плодоконсервний завод на компоти трудовому радянському людові. Отже, вам я, сери, на даному етапі нічого не можу запропонувати, окрім нашої відомої української дулі.
Так я відповів.
Мелешко завірив мій підпис печаткою “Червоного запорожця”.
Глава IV
Ви не знайомі з моєю Оришкою? Ото вона виринула в кінці алеї, мабуть, несе вже мені обідати. “Моя Оришка” - так і тільки так, бо іноді можна почути ще інший термін - він мені ріже вухо: “Оришчин Микита”!
Правда, може, я сам-таки в цьому й винен… Якось, ще на фронті, відбувався в нашій дивізії великий мітинг, і випало мені виступати перед братами як представникові від українського народу (там виступали бійці багатьох національностей, усі ми йшли на ворога пліч-о-пліч під одним прапором!). Так от, висловивши певність, що дійдемо, брати, ми скоро до Берліна, сказавши потім про знамениті калачі та пишки, я закінчив промову тим, що “повернеться, мовляв, ще Микита до своєї Оришки!”
Відти й пішло:
- Хто то в медсанбаті біля дерева копається?
- Та то ж той Микита, що в нього жінка Оришка! Або просто:
- Оришчин Микита знову щепить!…
Бо справді, де було тільки ми не зупинимось, де тільки не ступну - там уже - за звичкою - й дерево посаджу або зроблю щеплення. Ростуть мої дерева під Воронежем і в Сумах, в Польщі і в самій Німеччині за Одером.
Майже весь час я був при медсанбаті нашої гвардійської дивізії. Як попав до них після першого поранення, так уже й не відпустили звідти, зоставили при собі.
- Нам, кажуть, у персоналі побільше веселих людей потрібно: бійці швидше одужують.
Наш сад і на фронті снився мені мало не щоночі. Кинуся бувало спросоння, і найближчий з товаришів по землянці сердиться, бубонить:
- Легше своїми чобітьми, Братусь! Що це з тобою?
- Суницю, кажу, переступав,
- Яку суницю?
- Снилося, що ніби йду в себе на острові, а передо мною суниця червоніє розміром з баклажан… Боявся, щоб не наступити.
- Суниці свої переступай, а мене чоботом не товчи! Шинелю на себе, і вже він захропів. А я перекинувся горілиць і знову сади бачу.
Так оце ж моя Оришка пливе… Це, ви знаєте, не Оришка, а ціла проблема. Все в ній мені подобається, якби тільки не була вона такою сердитою та ке ревнувала мене по черзі до всіх молодиць (і навіть дівчат!), що працюють у моїй бригаді. І зважте, що це після того, як обом нам уже перевалило за п'ятий десяіок!
І чим далі, шаленіє ще дужче, ревнує, наче молодого. Вся бригада знає Оришчину слабість і щоразу, коли Оришка з'являється на горизонті, якась молодичка навмисне мене атакує.
- Дайте я хоч посиджу біля вас, дядьку Микито!… Сяде та ще й руку закине Микиті на плече. Їй нічого - встала та й пішла, а мені що потім дома буває? Мусите знати, що Оришка моя набагато вища за мене ростом і взагалі, нівроку їй, добре вкомплектована: сто п'ять кілограмів. Я хоча теж чоловік при здоров'ї, держава в мені є, і чую силу в руках, але супроти Оришки - хлоп'я, горобчик. Здається, взяла б і в пелену заховала.
Користуючись своїми перевагами, Оришка часто вдається до голого адміністрування. Як тільки що помітила, одразу вже ставить питання руба.
- Ану дивись, шелихвосте, на мене. Чого це біля тебе сьогодні Дарина увивалася?
- Та хіба я їй забороню, бабунику? Закортіло молодиці пожартувати.
- А тобі б тільки жартувати та жирувати! Бачила, бачила, як ти облизувався! Дома тобі не до жирування. дома тобі нудно!…
І, не довго думаючи, гуп межи плечі, дарма що перед нею визнаний войовничий мічурінець. Оришка не зважає на авторитети.
Я тілом щільний, тугий, мені не болить, але неприємно, що дуже гупає.
- Тихіше, - кажу, - бо сусіди почують. Оце вам і різниця між жінкою та женщиною. Порівняйте самі!
Коли вже Оришка бачить, що таким методом мене не проймеш, тоді - кулак об кулак - і подалася до голови, до товариша Мелешка.
О, смола!
Прилипне, пристане, насяде з категоричною вимогою, щоб перевів Мелешко приревновану молодичку кудись в іншу бригаду. І хоч Логвин Потапович у нас такий, що й бувалого чорта обкрутить кругом пальця, але моєї Оришки і він не обкрутить. Сам незчується, як пообіцяє:
- Переведу.
Легко дати обіцянку, але ж спробуй її виконати. Стане Мелешко умовляти молодицю, щоб згодилася (ради спокою в Братусевій хаті), а та молодичка його як одбриє, то тільки послухай.
- Це якщо я вдова, так ви й будете мною каверзувати, тикаючи з бригади в бригаду? Що я - в саду зайва? Урожаї низькі беру? Чи, може, я воду влітку крала, може, вентилі ночами перекручувала, щоб більше вологи моїм кварталам попадало? Чого ж ви мовчите, Микито Івановичу? (Вже до мене). Скажіть їм!