Настав темний осiннiй вечiр. Все небо було засноване хмарами. Надворi було поночi, як у погребi. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матiр'ю, сiв коло стола i задумавсь. Мати полiзла на пiч i незабаром заснула. Нимидора розклала в челюстях огонь i сiла коло припiчка прясти. Червоний свiт миготiв по бiлих стiнах, по молодому Нимидориному лицi. Мичка на гребенi свiтилась наскрiзь. Гребiнь чорнiв зубцями проти вогню. Микола сидiв кiнець стола й не зводив з Нимидори очей. Його темнi смутнi очi блищали в темрявi. В його на душi було так важко, так тяжко, що й Нимидоринi брови не могли його розважить. Микола сидiв, одягнутий в свиту.
- Чом, це ти, Миколо, не роздягаєшся? - спитала в його Нимидора.
- Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобi казать, - промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матерi.
Нимидора поклала гребiнь на днище й сiла коло його.
- Скажу тобi, моє серце, що на душi маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цiєї ночi втiкать з села з Кавуном та ще з чотирма, чоловiками.
Нимидорi неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблiдла й сидiла мов нежива.
- Не бiйсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать в москалi; як вiн нам обголить лоби, то ми тодi пропащi навiки; а тим часом ми втечемо на сахарнi, перебудемо цей важкий час та й знов повертаємось. Може, воно якось перетреться, перемнеться та й так минеться.
- Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду! - несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.
- Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матiр: ви наробите галасу, тодi я пропащий.
Нимидора пiдвелась з лави i знов упала на лаву мов нежива.
- Я не навiки тебе покидаю; я зароблю грошей i знов вернуся.
- Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хлiб їсти й воду пити! - промовила Нимидора без слiз, наче простогнала.
- Не проклинай мене, i не лай, i не плач! Ти думаєш, менi легко тебе покидать? Доле моя. щастя моє! - неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнiмок i сам залився сльозами, як мала дитина. - Пiду з села, бо тяжко менi жити; пiду в лiси, пiду в степи, пiду в пущi й на гострi скелi, а панщини таки робить не буду i в москалi не пiду. Пiду втоплюсь, об камiнь розiб'юся! Нехай звiрi розшарпають моє тiло, а я все-таки втечу. Все одно менi пропадать! -сказав Микола.
- Що ж я буду в свiтi божому дiяти сама з малою дитиною? - промовила Нимидора й почала гiрко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, i аж побивалась на лавi.
- Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось i без твоїх слiз. Мене нужда iзсушила, iзв'ялила, як холодний вiтер билину в полi. Моє серце наскрiзь ножем пробите. Знайди менi сорочки, знайди харч та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, i повернусь не вдень, а вночi застукаю в кватирку, а ти одчиняй дверi.
- Пропаща я навiки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?
- "Тодi жди мене в гостi, як виросте в тебе у свiтлицi трава на помостi", - одказав Микола словами пiснi, - а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матерi й дитини. Як не вмру, то вернуся, нiде не дiнусь.
Нимидора кинулась до колиски й схилилась, i нiби впала на дитину.
- Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! - плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.
- Нимидоро, годi голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщiй сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.
- Не йди! Переночуй хоч одну нiченьку дома!
- Не можна. Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб'ють в кайдани, тодi я пропащий навiки.
- Бодай всi нашi сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б маленькою пропала, лучче б поневiрялась довiку в наймах, нiж маю терпiти таке горе! - промовила Нимидора i почала шукать сорочки в скринi й складати їх у мiшок. Микола вдягся в кожух, надiв шапку, кинув у мiшок скрипку, поклонився до матерi, поцiлував дитину i блiдий, як смерть, сумний, як осiння нiч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слiдом за ним.