- Ага! А що! Пiймавсь! I ти в пеклi! А добре тобi в тому полум'ї! - простогнав Кавун, i перед його очима камiнь з паном пiшов пiд землю, а на тому мiсцi закрутились фабрицькi колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотiли казани з малясом, а мiж тими колесами закрутились чорнi дiдьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Мiж ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид-шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бiгала, верещала й стукотiла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летiли на всi боки сахарнi бiлi голови i били Кавуна по головi, неначе хто безперестану бив його в тiм'я залiзним обухом.
- За що ви мене б'єте? За що катуєте? - знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й нiби прокинувсь; через його очi знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербiвцiв.
- Чи впiзнаєш мене, Петре? - промовив до Кавуна Джеря.
- Впiзнаю, - насилу вимовив Кавун.
- Чи не покликать попа, щоб тебе висповiдав? - обiзвався один бурлака.
- I вже! Дай менi спокiй. Вже смерть моя за плечима, - сказав Кавун. - Мабуть, я вже не встану. Брати-товаришi! Коли хто вернеться додому, накажiть моїй жiнцi, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дiтей.
- Щоб вийшли здатнi до панської роботи… - сумно промовив Микола.
- Не думав я, бувши хазяїном, що менi доведеться помирати на чужiй сторонi, в цьому лазаретi, - неначе нишком промовив Кавун. - Ой боже мiй милосердний! За що ж ти мене так тяжко караєш? Бодай все моє горе, всi мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по свiтi бурлакою.
Кавун заплакав, але в його вже слiз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплi.
- Хоч поховайте мене по-людському закону. Нехай посесор не викидає мене на смiтник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; вiн здер з мене моє грiшне тiло, а пан виссав мою кров. Простiть, брати-товаришi! Може, я в чому перед ким винен… Може, я був винен перед громадою, перед вербiвцями. Скажiть їм, щоб простили менi, бурлацi. Як вернетесь в Вербiвку, то кланяйтесь жiнцi та скажiть, нехай мене не жде й не сподiвається в гостi.
Сумно було в лазаретi. Надворi поночiло. Петро вмер на чужинi мiж чужими людьми. Бурлаки сидiли й стояли кругом його, мов кам'янi. Кожний думав про себе, про свою долю.
"Що ж далi буде з нами?" - думав кожний бурлака. "Що ж буде далi зо мною? - думав Микола. - Невже ж колись i Нимидора почує про мою смерть на чужинi?"
Микола почутив, що на його головi волосся пiднiмається вгору. I нiколи йому так не хотiлось вернуться у свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачитися та поговорити на одну хвилину, - та пан був живий. Втiкачi недавно принесли звiстку, що у Вербiвцi все було так, як i переднiше, що пан розпитує скрiзь по сахарнях та шукає Джерi, щоб на йому зiгнать свою злiсть.
Пiсля Кавунової смертi в посесора зостались його грошi за цiлий мiсяць. Як настав облiч, вербiвцi почали нагадувать за тi грошi. Микола просив Бродовського оддать тi грошi йому до рук; вiн думав передать їх в церкву на помин душi небiжчика.
- Авжеж! Так оце й дам бурлацi в руки чужi грошi! - сказав Бродовський. - Знаю я, в яку церкву ти однесеш грошi: ти їх проп'єш у шинку, бо ти ж на-пропали гуляєш.
- Не проп'ю, а оддам у церкву, - сказав твердим голосом Микола.
- Я й сам оддам на церкву, - сказав хазяїн.
- Чи бог же прийме з ваших рук тi грошi за душу небiжчика?
- Що ти менi допiкаєш отими дурощами! Я тебе поведу в полiцiю до станового.
- Може, оддасте в москалi? - вже грубо промовив Микола.
Бродовський зверетенився й почервонiв.
- Чого ти чiпляєшся? Я й твоїх грошей не оддам, ще й напишу пановi, що ти служиш в моїй сахарнi.
При цих словах в Миколи очi заблищали. Вiн ледве вдержався, щоб не луснуть Бродовського, i тiльки приступив до посесора ближче на ступiнь.