Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось iшло i прямувало до їх. Хода була людська. Трава шелестiла пiд ногами, людина ввiйшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим свiтом чиясь голова, а далi заманячило лице з чорними вусами. Просто до вогню iшов якийсь чоловiк в чорнiй старiй свитi, в дранiй шапцi, з торбиною на плечах.
- Добривечiр вам, люди добрi! - промовив чоловiк. - Чи приймете до себе на нiч?
- Доброго здоров'я! - тихо й знехотя обiзвались бурлаки, повернувши до того чоловiка голови. - Сiдай, чоловiче, коло багаття та грiйся, коли хочеш. Ми й самi думаємо ночувать отутечки просто неба на землi.
Чоловiк сiв на порожньому мiсцi коло вогню й поклав торбину коло себе. Огонь блиснув на його лице i проти вогню заблищали його чорнi швидкi очi й забiгали разом по всiх бурлаках, неначе вiн дививсь заразом кожному в очi. Кирпатий, круглий, як картопля, нiс, коротке лице, чорнi брови й блискучi, круглi, як терен, очi, гостре маленьке пiдборiддя, - все в йому виявляло чоловiка швидкого, проворного, навiть хижого. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нiчну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядуючи скоса на якогось зайду.
- Звiдкiля вас бог несе? - спитав чоловiк, витягаючи з гамана люльку й набиваючи її тютюном.
- Здалека, чоловiче, - промовив Микола.
- А куди вас бог несе? - знов спитав чоловiк, запаливши люльку i потягнувши з неї дим так здорово, що тютюн затрiщав i запалахкотiв.
- I самi не знаємо, чоловiче, - обiзвався один бурлака. - Ми йдемо на заробiтки.
- Певно, повтiкали од панiв? - спитав чоловiк.
- Може, й повтiкали; хто його зна… - насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губiв.
- Та й я втiк од свого пана, i вже блукаю не один рiк по цих степах. Я знаю тут усякi мiсця. Коли приймете мене до своєї ватаги, то я вам на степах скрiзь дорогу покажу i, може, стану вам в пригодi.
Бурлаки дивились на чоловiка i мовчали. Швидка розмова, швидкi очi, проворнi руки, проворнi рушення - все те було не пiдхоже до якогось вiковiчного хлiбороба-крiпака.
- Куди ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бассарабiю? - знов спитав їх чоловiк лепетливим язиком.
- Сказать по правдi, чоловiче, ми й самi ще добре не знаємо, де знайдемо пришиб.
- Я був по всiх усюдах в цих краях, був i в Криму, був в забродських ватагах на Днiстрi, служив i в панiв, а тепер думаю простувать на Бассарабiю.
- Чому ж доконешне на Бассарабiю? - спитали бурлаки.
- Та тим, що тут в степах уже розплодилась сила станових, вже геть-то почали чiплятись до бурлак за пашпорти, а на Бассарабiї не гурт-то питають про пашпорти. Коли хочете, то ходiм на Бассарабiю на заробiтки.
Бурлаки зглянулись i все подивлялись на проворного бродягу, все чогось не йняли йому вiри.
- Ви погане мiсце вибрали: тут трохи вогко, а там далi над рiчкою сухiше. Я цi всi мiсця добре знаю.
Бурлаки мовчки курили та все поглядали на свої клунки.
- Просимо вечерять! - промовив чоловiк, виймаючи з торби окраєць хлiба, сiль та цибулю.
- Вечеряй на здоров'я! - промовили бурлаки. Полягали бурлаки кругом багаття, пiдмостивши клунки пiд голови, I почали дрiмать. Декотрi, одначе, поприв'язували клунки до рук мотузками й довго не спали, доки незнайомий чоловiк не впав на траву, як куля, i не захрiп на ввесь яр.
Другого дня вдосвiта бурлаки повставали, полапали клунки: все було на своєму мiсцi. Вони повмивались коло плеса, помолились богу i збудили незнайомого чоловiка. Вiн схопивсь нiби опечений, протер очi, позiтхнув i пiшов вмиватись, навiть не перехрестившись.
- Мене звуть Андрiй Корчака. Коли хочете послухать моєї ради, то рушаймо на Бассарабiю. На степах тутечки вештається багато панiв; ще якраз колись натрапимо на своїх.
- А що, браття! Чи не послухать нам цiєї ради? - спитав Микола в своїх товаришiв. - Хiба ж нам ще не остогидли тi пани?