1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 32
Выбрать главу

- Потривайте ж, хлоп­цi, - ска­зав швид­кий Кор­ча­ка, - хоч за ли­ма­ном край тро­хи вольнi­ший, але й ту­ди вдень не мо­ж­­на їхать, бо й там є ста­но­вi. Тре­ба дiж­да­тись но­чi. Ля­гай­мо спа­ти, бо цiєї но­чi бу­де нам ба­га­то ро­бо­ти. Та го­туй­те гро­­шi, ко­ли хо­че­те при­пи­саться до буд­лi-яко­го се­ла.

Нашi бур­ла­ки знай­шли гли­бо­ку бал­ку, по­по­луд­ну­ва­ли i по­­ля­га­ли спа­ти. Вве­че­рi, як по­ча­ло смер­кать, Кор­ча­ка по­бу­­див бур­лак, i во­ни всi пiш­ли до пе­ре­во­зу, де сто­яли чов­ни.

На Бас­са­ра­бiї не бу­ло та­кої пан­щи­ни, як на Ук­раїнi. Лю­ди од­роб­ля­ли па­нам за по­ле, але па­ни не ма­ли пра­ва про­да­ва­ти й ку­пу­вать лю­дей. Бес­са­рабськi па­ни з ве­ли­кою охо­тою прий­ма­ли на свої зем­лi ук­раїнських утi­ка­чiв, бо в їх бу­ло зем­лi ба­гацько, а лю­дей ма­ло. Сю­ди втi­ка­ли за ча­сiв пан­щи­ни ук­раїнцi з По­дiл­ля, з Київщи­ни, з Хер­сон­щи­ни i на­вiть з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни. Во­ни осе­ля­лись в Акер­ма­н­­щи­нi, в Бен­дер­щи­нi, i на­вiть мiж мол­да­ва­на­ми скрiзь по Бас­са­ра­бiї. В Акер­ман­щи­нi всi но­вi се­ла дi­ли­лись на по­са­ди; в кож­но­му по­са­дi був прис­тав, цеб­то по­лi­цiя, й ста­рос­та з пи­са­рем, за­мiсть во­лос­но­го го­ло­ви. На­род при­пи­су­ва­всь в мi­ща­ни, бо в Акер­ман­щи­нi пан­щан­них се­лян не бу­ло. Прис­та­ви, як i вся­ка по­лi­цiя, та­ки доб­ре об­ди­ра­ли ук­ра­ї­н­сь­ких бур­лак, кот­рi хо­тi­ли осе­ли­тись в акер­манських по­са­дах.

Корчака пе­ре­го­во­рив з пе­ре­вож­чи­ком, стор­гу­вавсь за пе­­­ре­воз i за спра­ву, щоб пе­ре­вож­чик пi­шов до прис­та­ва i вмо­­вивсь з ним, скiльки вiн вiзьме за те, що при­пи­ше до по­са­ду бур­лак. Бур­ла­ки сi­ли в чов­ни i пе­реп­лив­ли че­рез ли­ман. Во­ни прис­та­ли про­ти се­ла Крив­ди.

Бурлаки зос­та­лись ко­ло чов­на, а пе­ре­вож­чик по­бiг на го­ру в Крив­ду, де жив по­садський прис­тав, вмо­вив­ся з прис­та­вом, вер­нувсь i ска­зав, щоб бур­ла­ки го­ту­ва­ли по п'ятна­д­цять кар­бо­ван­цiв за при­пис до крив­дянсько­го по­са­ду. Пе­ре­вож­чик по­вiв бур­лак до прис­та­ва. Прис­тав не спи­тав їх, звiд­кiль во­ни i хто во­ни, i по­за­пи­су­вав їх мi­ща­на­ми в по­сад Крив­ду. Де­кот­рi бур­ла­ки не ма­ли так ба­га­то гро­шей; во­ни обi­ця­ли при­нес­ти гро­шi в по­лi­цiю, як тiльки встиг­нуть за­ро­би­ти.

В то­му по­са­дi i в цер­ков­них мет­ри­ках, i в по­садських, i по­лi­цей­ських кни­гах бу­ли по­за­пи­су­ва­нi якiсь нев­ми­ру­щi лю­ди: во­ни нi­ко­ли не вми­ра­ли, бо на їх мiс­це за­раз за­пи­су­ва­ли но­вих ук­раїнських утi­ка­чiв i да­ва­ли їм прiз­ви­ща за­пи­са­них в кни­гах не­бiж­чи­кiв. Який­сь Пет­ро Пе­ре­бен­дя, по тих кни­гах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швид­кий з жiн­­кою Ориш­кою жи­ли сто двад­цять год, а Iван Пос­мi­тюх вже про­жив пiв­то­рас­та год, та ще з п'ятьма си­на­ми i трьома бра­та­ми. Прис­тав за­пи­сав Ми­ко­лу батьком - Iва­ном Пос­мi­тю­хом, а дру­гих бур­лак по­за­пи­су­вав йо­го бра­та­ми та си­на­ми. Кор­ча­ка, чи те­пер Олек­са Пос­мi­тю­ха, був на лi­та стар­ший од Ми­ко­ли, а те­пер до­во­див­ся йо­му си­ном. По­да­вав­ши ймен­ня усiм но­во­на­род­же­ним, прис­тав заб­рав гро­шi з бур­лак i ви­дав їм паш­пор­ти.

- Та й до­ро­го ж бе­ре цей бас­са­рабський пiп за хрес­ти­ни, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ви­хо­дя­чи з бур­ла­ка­ми та з пе­ре­вож­чи­ком над­вiр.

- Цей ще не до­ро­гий! Бу­ва­ли й до­рож­чi, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

- Та як звуть вас, мої дi­тоньки? - жар­ту­вав Ми­ко­ла. - Ко­ли б не по­за­бу­ва­тись та ча­сом не вбре­хаться.

Вся но­вох­ре­ще­на бур­лацька сiм'я Пос­мi­тюх при­га­ду­ва­ла й сил­ку­ва­лась за­пам'ятать га­разд свої но­вi ймен­ня.

~ 32 ~