Кухар вкинув в окрiп рибу й пiдкинув у вогонь очерету. Огонь запалав i затрiщав. Риба швидко закипiла. Тим часом вiн повитягав з казана здоровим, як тарiлка, ополоником зварену рибу i склав її в стябло, чи здоровий коряк, в котрому навiть держално було видовбане. Стябло було здорове, як ночви. Кухар зробив з юшки густий розсiл, облив ним рибу i зцiдив розсiл через видовбане держално. Отаман i всi рибалки сiли на маленьких дзигликах кругом низенького стола, що був тiльки по колiна. Кухар поставив на стiл стябло з рибою, а потiм насипав у миску юшки й накраяв хлiба. Голоднi бурлаки уплiтали свiжу щуку, осетрину й бiлугу на всi заставки. Од того часу, як вони втекли з Вербiвки, вони й разу не обiдали так тривко й смачно. Вони нiби набирались нової сили.
- Тепер, хлопцi, справивши вхiдчини, ставайте до роботи, -промовив отаман, готуючи човна.
Всi рибалки почали знiмать здоровий невiд i складали на човен.
В лиманi ловилась риба бiльше днiстрова, рiчана або ставна, нiж морська, але часом траплялись: здоровi осетри й бiлуги. Отаман возив рибу в Акерман i продавав її свiжою на базарi. На лиманi не солили риби в бочках на просiл.
Отаман з своєю ватагою постояв на лиманi з тиждень i почав збиратись додому. Настав час ловить рибу в морi. Рибалки поскладали на здоровий човен неводи, забрали шаплики, харч i одежу, сiли в човен i попливли до Акермана. В Акерманi отаман пiшов з рибалками в полiцiю, узяв пашпорт на цiле лiто й дав присягу, що вiн не зачепить того добра, що викине море на берег, i зараз передасть на кордон.
Рибалки попливли човном далi по лиману, знайшли пришиб i спинились коло одного великого посаду чи села. Отаман покинув коло човна одного рибалку, а сам з ватагою пiшов додому через село. Це була Акерманщина.
Село було довге й здорове. Через усе село йшла широка вулиця i тяглася трохи не до самого Акермана. Вона вся була обсаджена акацiями, неначе Вербiвка вербами. Село було українське. В йому, як i в самому Акерманi, що став уже зовсiм українським городом, були люди з усiх українських губернiй. Усе село було залите абрикосовими та черешневими садками i зеленiло, як гай. Поза хатами тяглися виноградники на всi боки, скiльки можна було скинуть оком. А там, за селом, на широкому полi ледве пiднiмалась зелена, як пух, кукурудза, розстелялось широке молоде листя тютюну, а там далi розстелився широкий, рiвний, як дiл, степ, ввесь зелений, ввесь укритий то виноградом, то пшеницею, то кукурудзою, то зеленою травою. Надворi ще була весна, а висока трава в степу була вже готова пiд косу. Край був багатий та пишний, як рай.
Отаманова хата стояла за посадом, на хуторi. Хата була чимала, з пiскуватого каменя, з великими вiкнами на чотири шибки. Ковбаненко будував її, дивлячись на хати в швейцарськiй колонiї Шабi, що була недалеко од села в степу. Кругом хати зеленiв здоровий виноградник; помiж виноградом по межах довгими рядками росли абрикоси та черешнi. Кругом хати росли старi велетенськi волоськi горiхи. Молоде пагоння на горiхах на гарячому сонцi вже повиганялось на сажень вгору, нiби сходило на дрiжджах. Вся оселя зеленiла й пахла, нiби квiтник. Акацiї стояли саме в цвiту, заквiтчанi безлiччю бiлих китиць. Вони були схожi на здоровi срiбнi канделябри. Гаряче повiтря було повне гострих пахощiв акацiй i розливало якусь розкiш на ввесь двiр.
З хати вибiгла отаманова жiнка, українська молодиця, вже немолода, але проворна, рiвна й висока, в синьому керсетi, зав'язана по-полтавськiй, низенько, чорною хусткою з червоними квiточками. Отаман Ковбаненко зайшов в Акерманщину з жiнкою з-за Днiпра, з Полтавщини.
За матiр'ю вибiгла з хати молода дiвчина: то була отаманова дочка Мокрина. Мокрина була тонка й висока, як тополя, з тонким рiвним станом, з маленькими й тонкими нiжками, з маленькими руками, якi має полтавське жiноцтво. В Мокрини лице було довгасте, з тонкими пружками. Тонкi чорнi брови чорнiли, як шовковi шнурочки; блискучi карi очi чорнiли, як терен; невеликi повнi губи червонiли, як вишня в зеленому листi; на щоках до самих вискiв грав рум'янець. Од її молодого лиця нiби пашiло здоров'ям; од щiк, од очей неначе одганялось огнем, неначе вона тiльки що стояла коло печi, коло полум'я. Якимсь степовим здоров'ям нiби пашiло все її лице, а легкий стан, тонка шия, тонкi руки гнулися, як степова гнучка билина на вiтрi. Чорнi товстi коси лиснiли на головi проти вечiрнього сонця, а червоне намисто на синьому керсетi нiби ще бiльше додавало вогню й рум'янцю її палкому видовi й постатi.