1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 37
Выбрать главу

Важкий чо­вен по­ма­леньку й мля­во су­нув­ся по во­дi. Ба­бай­ки ти­хо во­ру­ши­лись в ко­че­тах. Ри­бал­ки мовч­ки ку­ри­ли люльки. На бе­ре­зi бли­щав огонь в люльках у ри­ба­лок, не­на­че жар у пе­чi; на мо­рi яс­но па­лах­ко­тi­ла ота­манська лю­лька, не­на­че су­ну­лась над во­дою чер­во­на зiр­ка Во­ло­со­жар.

Отаман обп­лив да­ле­ко пiвк­ру­гом i прис­тав до бе­ре­га. Ко­дiльни­чий вхо­пив реш­ту кру­жа­ла ко­до­ли i з усiєї си­ли шви­р­го­нув її з чов­на на бе­рег. Ко­до­ла свис­ну­ла i розк­ру­ти­лась мов чор­на га­ди­на. Кi­нець упав на пi­сок i за­че­пив­ся за­лi­з­ною кiш­кою. Вся ко­до­ла го­лос­но ляс­ну­ла по во­дi й по­то­ну­ла.

Тим ча­сом схо­див пов­ний мi­сяць, не­на­че ви­ри­нав з чор­ної хви­лi. Ма­ленька чер­во­на стеж­ка заб­ли­ща­ла десь да­ле­ко на мо­рi пiд са­мим мi­ся­цем, не­на­че за сот­ню верс­тов. Мi­сяць ти­хо крадько­ма ви­ко­тивсь увесь на не­бо, не­на­че че­рез ве­ли­ку си­лу ви­лiз з во­ди. Мо­ре заб­ли­ща­ло, i вже ви­раз­но бу­ло вид­но пiд мi­ся­цем блис­ку­чу во­ду й дов­гу чер­во­ну сму­гу на во­дi.

Отаман при­ча­лив чов­на до бе­ре­га, ско­чив на бе­рег, за­мо­чив­ши но­ги, вхо­пив за ко­до­лу й гук­нув го­лос­но:

"Тягнiть ра­зом!"

В кож­но­го заб­род­чи­ка бу­ла де­рев'яна ля­ма. Во­на обiй­ма­ла ши­ро­кою плис­ко­ва­тою де­рев'яною ду­гою стан, а її кiн­цi бу­ли стяг­ну­тi спе­ре­ду ре­мiн­ця­ми; ре­мiн­цi зас­тi­ба­лись де­рев'яною цур­кою; до ре­мiн­цiв ко­ло по­яса бу­ли прив'яза­нi ре­мiн­нi пас­ки з де­рев'яни­ми дов­биш­ка­ми на кiн­цi. Цi ре­мiн­нi пас­ки з дов­биш­ка­ми на кiн­цi звуться жив­ця­ми. Заб­род­чи­ки за­ки­да­ли на товс­ту ко­до­лу свої жив­цi; жив­цi об­ви­ва­лись кру­гом ко­до­ли, як га­дю­ки, i нi­би вси­са­лись в неї, мов п'явки, а дов­биш­ки не да­ва­ли їм розк­ру­чу­ва­тись.

Половина заб­род­чи­кiв впи­ла­ся жив­ця­ми в ко­до­лу з од­но­го бо­ку ме­ре­жi, а дру­га по­ло­ви­на - в дру­гу ко­до­лу по дру­­гий бiк. Ри­бал­ки тяг­ли ко­до­ли, сту­па­ючи на кiлька сту­пе­нiв за­дом упе­ред i з усiєї си­ли об­пи­ра­ючись ста­ном об де­рев'янi ля­ми. Як тiльки ме­ре­жа наб­ли­жа­лась до бе­ре­га, тi, що сто­яли на кiн­цi ко­до­ли, розк­ру­чу­ва­ли пе­ре­бу­ча­вi­лi од во­ди жив­цi, пе­ре­бi­га­ли ближ­че до бе­ре­га i знов впи­ва­лись п'явка­ми в мок­ру ко­до­лу, що наб­ряк­ла в во­дi й ста­ла тов­ща.

Мiсяць пiд­няв­ся вго­ру i сип­нув про­мiн­ням на мо­ре. Усе мо­ре скрiзь чор­нi­ло, нi­би по­ора­не по­ле, i тiльки бли­ща­ло ши­ро­ким кру­жа­лом яс­не пле­со про­ти са­мо­го мi­ся­ця. На мо­рi кар­ти­на бу­ла сум­на, нi­би пе­кельна, за­те ж бi­ла пе­ре­сип, бi­лий бе­рег так бли­щав про­ти мi­ся­ця, не­на­че од йо­го лив­ся бi­лий свiт на са­ме мо­ре.

За ко­до­ла­ми з мо­ря ви­ник­ли й по­су­ну­лись на бе­рег дов­гi кля­чi i по­тяг­ли за со­бою чор­ну обс­мо­ле­ну ме­ре­жу. З во­ди по­лiз­ли нi­би два чор­нi ти­ни з ме­ре­жi. На товс­тих шнур­ках те­лi­па­лись чор­нi ра­ки, не­на­че здо­ро­вi чор­нi па­ву­ки; по­де­ку­ди бли­щав бi­лий дрiб­ний ба­ла­мут, чи скумб­рiя, за­че­пив­шись за шнур­ки жаб­ра­ми, нi­би хто об­ти­кав ме­ре­жу срiб­ни­ми но­жа­ми. Да­ле­ко на бе­рег по­лiз­ла ме­ре­жа дво­ма кiн­ця­ми, а за нею з'яви­лась, ви­лiз­ши з во­ди, ши­ро­ка мат­ня, нi­би який­сь морський звiр ви­су­нув з-пiд во­ди го­ло­ву i ту­луб. По­пе­ред мат­нi ко­ти­лись цi­лi по­ко­си морської тра­ви кам­ки. Тра­ва поз­би­ва­лась до­ку­пи, нi­би клуб­ки чор­них стрi­чок. Вдень був ни­зо­вий вi­тер i наг­нав з мо­ря ба­га­то кам­ки; го­рiш­нiй вi­тер зав­сi­ди зно­сить кам­ку в мо­ре.

- Берiть пiд­са­ки! Ви­ли­вай­те ри­бу! - гук­нув ота­ман i за ти­ми сло­ва­ми вско­чив у во­ду та й при­да­вив но­га­ми низ ме­ре­жi, щоб ри­ба не пус­ти­лась на хит­ро­щi та не вис­ка­ку­ва­ла по­пiд ме­ре­жею.

Забродчики по­ки­да­ли ко­до­ли, по­за­би­ра­ли пiд­са­ки й ки­ну­лись до мат­нi. Вся мат­ня бу­ла нi­би жи­ва. Во­на во­ру­ши­лась, пiдс­ка­ку­ва­ла, брьоха­лась та пiд­нi­ма­лась, нi­би людськi гру­ди од ди­хан­ня й зiт­хан­ня, то знов то­ну­ла в во­ду. Ри­бал­ки по­ча­ли за­би­рать ри­бу пiд­са­ка­ми i ки­да­ли да­ле­ко на пi­сок. Дрiб­ний бi­лий ба­ла­мут трi­пав­ся й по­би­вав­ся цi­ли­ми ко­пи­ця­ми, не­на­че з-пiд зем­лi вис­ка­ку­вав цi­лий фон­тан пер­лин, не­на­че бриз­ка­ла з-пiд зем­лi криш­та­ле­ва во­да й од­би­ва­ла в со­бi про­мiн­ня мi­ся­ця. Круг­ла кам­ба­ла по­би­ва­лась, нi­би на пiс­ку пiдс­ка­ку­ва­ли срiб­нi здо­ро­вi та­рiл­ки. На пi­сок по­ле­тiв здо­ро­вий осетр i по­чав гнуть спи­ну пiд­ко­вою, ко­пир­са­ючи й роз­ки­да­ючи хвос­том навк­ру­ги пi­сок. Ра­зом з пiс­ком ле­тi­ли на всi бо­ки ба­ла­му­ти. По­тiм по­си­па­лись з мат­нi на бе­рег здо­ро­вi ла­кер­ди, плис­ко­ва­тi па­лаж­ки, заб­ли­ща­ли морськi пiв­нi з чер­во­ни­ми пе­ра­ми, за­лис­нi­ли чер­во­но-зо­ло­тi мос­ка­ли­ки. Мiж ри­бою бi­лi­ло, як хо­ло­дець, сер­це, тоб­то ме­ду­за. Ввесь бе­рег нi­би во­ру­шив­ся про­ти мi­ся­ця. Зда­ва­ло­ся, що са­мий пi­сок ожив i пiдс­ка­ку­вав, бриз­кав з-пiд зем­лi фон­та­на­ми.

~ 37 ~