Выбрать главу

Матню ви­тяг­ли на са­мий бе­рег: там ду­же бор­сав­ся де­ль­фiн, чи морська сви­ня. Во­на бу­ла та­ка здо­ро­ва, що заб­род­чи­­ки не мог­ли її ви­тяг­ти жи­вою i по­ча­ли лу­пить по го­ло­вi дов­биш­ка­ми. Дельфiн зом­лiв, i йо­го ви­ки­ну­ли на бе­рег, мов чор­ну ко­пи­цю. Морський кiт гост­рим хвос­том по­рi­зав од­ну пiд­са­ку й обш­мульгав од­но­му ри­бальцi но­гу.

- Добра то­ня! Не­ма де прав­ди дiть! - крик­ну­ли ри­бал­ки. - Па­не ота­ма­не, справ­ляй мо­го­рич!

Перша то­ня бу­ла вся ота­манська. Та то­ня, що її тяг­ли не­да­леч­ко од ку­ре­ня, цеб­то од до­му, зва­лась до­ма­хою. Це бу­ло та­ке її наз­ви­ще.

Кухар наб­рав ри­би в ноч­ви i по­нiс до ку­харсько­го ку­ре­ня го­ту­вать ве­че­рю. Ри­бу поз­би­ра­ли в здо­ро­вi шап­ли­ки й цеб­ри­ки, i всi ри­бал­ки пiш­ли на пе­ре­сип до ку­ре­ня пи­ти мо­го­­рич та ве­че­рять.

Високо ле­тi­ло по­лум'я пiд ка­за­на­ми, аж ли­за­ло язи­ком бан­ти­ну. Су­хий оче­рет трi­щав i бриз­кав iск­ра­ми; дим ва­лу­вав клуб­ка­ми вго­ру. Ри­ба ки­пi­ла в ка­за­нi, а кру­гом ка­за­на на дзиг­ли­ках си­дi­ли ри­бал­ки й су­ши­ли на со­бi ко­ло вог­ню мок­рi со­роч­ки. З со­ро­чок йшла па­ра. Тим ча­сом ота­ман час­ту­­вав ри­ба­лок го­рiл­кою. Чар­ка пе­ре­хо­ди­ла з рук у ру­ки. Ку­хар мi­шав огонь дов­гим пок­ра­си­чем. Огонь па­лав. Як ве­че­ря бу­ла го­то­ва, ку­хар швид­ко пос­та­вив пе­ред заб­род­чи­ка­­ми стяб­ла з свi­жою ри­бою й на­лив у мис­ку "стор­ча­ка", це­б­то юш­ки.

Рибалки ве­че­ря­ли ко­ло ба­гат­тя. На фо­нi чор­ної но­чi всi во­ни так бi­лi­ли про­ти вог­ню, нi­би во­гонь про­ни­зу­вав їх наск­рiзь, нi­би во­ни бу­ли ви­ли­тi з бi­ло­го про­зо­ро­го скла.

Рибалки бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли, драж­ни­ли один од­но­го прiз­ви­ща­ми. Од­но­го ри­бал­ку з та­ким здо­ро­вим но­сом, як ци­бу­ля, прод­раж­ни­ли Ци­бу­лею, дру­го­го - Пе­ре­пе­ли­цею, тре­тього - За­де­рих­вос­том. Iн­ших драж­ни­ли так, що й ка­зать не го­диться. Один Ми­ко­ла си­дiв смут­ний, по­хи­лив­ши свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву. Жит­тя у заб­родськiй ва­та­зi зда­ва­лось йо­му луч­чим, нiж на са­хар­нях, нiж у Вер­бiв­цi в ли­хо­го па­на. Ота­ман був чо­ло­вiк свiй, не пан. Їжi, по­жив­ку бу­ло до­во­лi, та тiльки ду­ма про Ни­ми­до­ру не ви­хо­ди­ла в йо­го з го­ло­ви. "I що во­на по­роб­ляє, без­щас­на, з ма­лою ди­ти­ною, з ста­рою ма­тiр'ю? Чи жи­ва во­на, чи здо­ро­ва? Чи вер­неться вiн ко­ли-не­будь до неї, чи по­ба­читься ко­ли з нею на цiм свi­тi?"

Край не­ба ви­ко­ти­лась, нi­би з мо­ря вип­ли­ла, блис­ку­ча вра­нiш­ня зо­ря, а за нею по­ча­ло чер­во­нiть не­бо. Мо­ре сто­яло ти­хе i гла­деньке, як скло. Ри­бал­ки ро­зiй­шлись по ку­ре­нях спа­ти. Де­кот­рi по­па­да­ли на зем­лi ко­ло ба­гат­тя i зах­роп­ли, аж пi­сок зад­виг­тiв пiд ни­ми.

Через кiлька день ота­ма­но­ва жiн­ка та доч­ка ви­вез­ли во­зом харч для заб­род­чи­кiв. До ота­ма­но­во­го ху­то­ра бу­ло не­да­ле­ко навп­рос­тець, по пе­ре­си­пi та по­за озе­ром.

Мокрина знi­ма­ла хлiб з во­за й кла­ла на прос­те­ле­не на тра­вi ряд­но, її чор­нi ко­си лис­нi­ли на сон­цi, мов чор­нi лис­ню­чi га­дю­ки, а чер­во­не на­мис­то ще по­бiльшу­ва­ло рум'янець на її що­ках. Лег­кий стан гнув­ся, як то­по­ля на вiт­рi, то­дi як во­на дос­та­ва­ла хлiб з во­за i кла­ла йо­го на ряд­но.

- Позабирай у вiз ри­бу та ве­зи у мiс­то на про­даж, - про­мо­вив ота­ман до жiн­ки. - А ти, Мок­ри­но, зос­та­вай­ся на ха­зяй­ст­вi.

- А хi­ба ж я не втрап­лю до го­ро­да, чи що? - про­мо­ви­ла Мо­к­ри­на ве­се­ло i ду­же смi­ли­во. - Не­хай ма­ти ха­зяй­ну­ють до­­ма, а я тро­хи проїжджусь у го­род. Оце хо­чу наб­рать со­бi на но­вий кер­сет в крам­ни­цi.

- Про ме­не, їдь, - ска­зав батько. Вiн знав, що доч­ка пос­та­вить на своєму, ко­ли то­го схо­че, i не спе­ре­чав­ся.

Мокрина поск­ла­да­ла на ряд­ни­нi хлiб i зир­ну­ла на ри­ба­лок очи­ма, не­на­че блис­кав­кою. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i все її ли­це до са­мих брiв нi­би зай­ня­ло­ся. Ми­ко­ла поз­до­ров­шав на чис­то­му морсько­му по­вiт­рi й пок­ра­щав. Чор­нi бро­ви, чо­р­нi ву­са за­па­ли­ли сер­це мо­ло­дої дiв­чи­ни. Мок­ри­на не ба­­чи­ла на своєму вi­ку та­ко­го гар­но­го бадьорис­то­го чо­ло­вi­ка, та­ких чор­них брiв, та­ких блис­ку­чих ка­рих очей.