Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфiн, чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою i почали лупить по головi довбишками. Дельфiн зомлiв, i його викинули на берег, мов чорну копицю. Морський кiт гострим хвостом порiзав одну пiдсаку й обшмульгав одному рибальцi ногу.
- Добра тоня! Нема де правди дiть! - крикнули рибалки. - Пане отамане, справляй могорич!
Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.
Кухар набрав риби в ночви i понiс до кухарського куреня готувать вечерю. Рибу позбирали в здоровi шаплики й цебрики, i всi рибалки пiшли на пересип до куреня пити могорич та вечерять.
Високо летiло полум'я пiд казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет трiщав i бризкав iскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипiла в казанi, а кругом казана на дзигликах сидiли рибалки й сушили на собi коло вогню мокрi сорочки. З сорочок йшла пара. Тим часом отаман частував рибалок горiлкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мiшав огонь довгим покрасичем. Огонь палав. Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свiжою рибою й налив у миску "сторчака", цебто юшки.
Рибалки вечеряли коло багаття. На фонi чорної ночi всi вони так бiлiли проти вогню, нiби вогонь пронизував їх наскрiзь, нiби вони були вилитi з бiлого прозорого скла.
Рибалки були веселi, жартували, дражнили один одного прiзвищами. Одного рибалку з таким здоровим носом, як цибуля, продражнили Цибулею, другого - Перепелицею, третього - Задерихвостом. Iнших дражнили так, що й казать не годиться. Один Микола сидiв смутний, похиливши свою чорноволосу голову. Життя у забродськiй ватазi здавалось йому луччим, нiж на сахарнях, нiж у Вербiвцi в лихого пана. Отаман був чоловiк свiй, не пан. Їжi, поживку було доволi, та тiльки дума про Нимидору не виходила в його з голови. "I що вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матiр'ю? Чи жива вона, чи здорова? Чи вернеться вiн коли-небудь до неї, чи побачиться коли з нею на цiм свiтi?"
Край неба викотилась, нiби з моря виплила, блискуча вранiшня зоря, а за нею почало червонiть небо. Море стояло тихе i гладеньке, як скло. Рибалки розiйшлись по куренях спати. Декотрi попадали на землi коло багаття i захропли, аж пiсок задвигтiв пiд ними.
Через кiлька день отаманова жiнка та дочка вивезли возом харч для забродчикiв. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипi та поза озером.
Мокрина знiмала хлiб з воза й клала на простелене на травi рядно, її чорнi коси лиснiли на сонцi, мов чорнi лиснючi гадюки, а червоне намисто ще побiльшувало рум'янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вiтрi, тодi як вона доставала хлiб з воза i клала його на рядно.
- Позабирай у вiз рибу та вези у мiсто на продаж, - промовив отаман до жiнки. - А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйствi.
- А хiба ж я не втраплю до города, чи що? - промовила Мокрина весело i дуже смiливо. - Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собi на новий керсет в крамницi.
- Про мене, їдь, - сказав батько. Вiн знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, i не сперечався.
Мокрина поскладала на ряднинi хлiб i зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгледiла Миколу, i все її лице до самих брiв нiби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повiтрi й покращав. Чорнi брови, чорнi вуса запалили серце молодої дiвчини. Мокрина не бачила на своєму вiку такого гарного бадьористого чоловiка, таких чорних брiв, таких блискучих карих очей.