Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед свiтом вiн наламав очерету, накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг спати. I йому все вивиджувалось широке море, вкрите бiлими хвилями й брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi наче сходила до його Нимидора нiби па схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних чоботях, в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кiсьми з осоки i нiби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне клекочуче хвилями море.
Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.
- Де це ти була так довго? - спитав в Мокрини батько.
- Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою, заблудила й довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть, мене нечистий водив.
- Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, - обiзвався батько. - Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.
Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.
- Чи й досi десяцькi стережуть? - спитав Микола в Мокрини.
- I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.
Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокрннi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.
Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.
- Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб'ю ломаку. Чи чуєш?
- Та вже ж чую: не позакладало менi вух, - обiзвалась Мокрина, розсердившись.
- I де ти бродиш? Де ти волочишся? - спитав сердито батько.
- Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?
- Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? - спитав понуро батько.
- Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, - смiливо одказала Мокрина, неначе одрубала.
- Хiба ж ти не знаєш, що вiн не парубок, що вiн жонатий? - сказав батько.
- А хоч би й жонатий, що менi до того, - ледве промовила Мокрина, нiби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i залилась слiзьми. I жаль, i горе, i кохання - все заразом пiднялось в її душi й неначе затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.
Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i нi за що не дiзнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю, не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.
Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.
- Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? - спитав вiн.
Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки заридала. I сором, i горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.
- Миколо! Чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?
Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.
- Коли тому правда, - сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши голову, - то забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собi смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама не знаю що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку. Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.