Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але пiсля тих слiв похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, i заридала голосно, як плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з тонкими пальцями, що вп'ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.
- Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.
Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь дiвоцький сором вернувся до неї. Їй сором було пiдвести очi й глянути Миколi в вiчi.
В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла з очерету i крутилась по водi трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями i впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затрiпала крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.
Мокрина насилу пiдвелась, посидiла, затуливши очi рукавом, а далi промовила, наче нiчого мiж ними й не було:
- Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до курення: вартовi зникли, од'їхали од куреня.
Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий очерет i посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли мiж очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її мiцна душа задавила в собi всi сльози, та не задавила свого безталанного кохання.
Мокрина знову пiзно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.
- I де ти в iродового батька волочишся! - з гнiвом крикнув батько. - I чого ти ото ходиш до бурлаки?
Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму.
- Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! - крикнув батько, несподiвано вилаявши самого себе й свою жiнку. - Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.
- Як прийдуть, то й назад пiдуть, - сказала Мокрина i пiшла на город.
Розпудженi полiцiєю бурлаки знову збiглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.
Робота на чистому повiтрi, на вольному морi здалась вербiвцям багато легшою, нiж робота в сахарнях. Вони стали здоровшi, веселiшi, проворнiшi. Декотрi жонатi вербiвцi позабували своїх жiнок i через десяток рокiв поженились вдруге, заробили грошей, побудували собi валькованi хати й розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками.
Два вербiвськi бурлаки збудували коло отаманського хутора двi землянки i, поженившись, завели господарство. Потiм десь узявся бассарабський жид i поставив на городi вiтряк. Над озером зачиналось українське село. Вербiвцi на смiх назвали село Вербiвочкою, хоч у ньому не було вербової й гiлки. Микола вже зiбрав грошей i хотiв i собi ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осiстись i оселиться на одному мiсцi. Але в його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жiнки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекiй сторонi й знов пхнула його в бурлацтво.
Раз восени, перед самою покровою, Микола сидiв увечерi над лиманом i одпочивав пiсля роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи тi пiснi, що Нимидора любила спiвать. Його думки лiтали далеко-далеко, понад Вербiвкою, коло свого садка, коло свого двору, коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестiло; вiн оглянувся: то була Мокрина. Проти заходу блищали її темнi очi, червонiло намисто на шиї. Вона стояла, пiдперши щоку долонею й слухала його пiсню.
- Грай, а я послухаю, - тихо промовила вона, - я вже давненько стою та слухаю.
- Мокрино! йди додому. Твiй батько буде сердиться на тебе й на мене. Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.