- Хiба ж ви, мамо, не чули? Микола постукав у кватирку; я йому одчинила дверi. Вiн увiйшов у хату, обняв мене, поцiлував та й знов пiшов. Мамо! вiн десь ховається у дворi.
Стара мати вигорнула з печi жарину, притулила до жарини скалку, роздмухала жар, запалила скалку й засвiтила каганець. Нимидора стояла серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем.
- Може, тобi щось приснилось? Або щось привидiлось? Може, тобi, дочко, так здалося? Чи вже ж пак вiн вернувся? Адже ж його пан зараз оддав би в москалi.
- Мамо, Микола в дворi. Ходiм у двiр, вiн десь ховається, - сказала Нимидора, - я лiтала слiдом за ним по степах зозулею, а як вiн сiв спочивать, я стала криницею. Вiн напився води; вiн плакав за мною, i його сльози впали на моє лице. Я вернулась з ним додому. Мамо, Микола ховається надворi.
Перелякана мати вийшла надвiр; з нею вийшла й Нимидора. Надворi було поночi; була темна нiч. Нiде не було чути навiть шелесту верб на городi.
- Нимидоро, голубко! лягай спати та перестань думать про Миколу! - сказала мати, а в неї самої ноги i руки трусились.
Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечiр, i Нимидорi знов здалось, нiби Микола увiйшов у ворота, перейшов двiр i пiшов у садок. Вона вибiгла в двiр. Мати догнала її й привела в хату.
- Мамо! я бачила Миколу. Вiн розмовляв зо мною в садку нишком i пiшов через леваду в верби, ще й мене за собою манив.
Мати перелякалась: вона подумала, що Нимидора притужила Миколу i що до неї лiтає перелесник.
Тим часом по всьому селi пiшла чутка, що до Нимидори лiтає перелесник. Одна баба розказувала, що бачила на свої очi, як огняний змiй упав у вивiд над Джериною хатою. Молодицi балакали, тяжко зiтхали й нараяли матерi повезти Нимидору в монастир, до одного ченця. Про того ченця скрiзь по селах пiшла слава, що вiн вичитує екзордiю й виганяє з людей нечисту силу.
Стара Джериха вийняла з скринi сувiй полотна, взяла карбованця грошей, найняла в сусiда конячку й повезла Нимидору в монастир.
Нимидора сидiла на возi блiда, як смерть, i навiть не знала, що з нею робили.
В суботу надвечори вони приїхали в монастир i пiшли до старого ченця, отця Зенона. Ченця не було вдома. Його знайшли десь мiж скелями та лозами над Россю, де вiн трохи не втопився. Вся одежа на йому по пояс була мокра. Люди розказували, що нечиста сила мстилась над отцем Зеноном, завела його в рiчку, i якби не трапились люди та не витягли його, то нечиста сила була б його втопила.
А тим часом дiло було зовсiм не так. Отець Зенон, як завсiди, пiшов до шинку, добре впився i замiсть монастиря повернув мiж скелi та й шубовснув просто в Рось. Люди витягли його з води i мокрого привели в монастир. Вiн того дня не мiг вичитувати екзордiї й навiть не ходив до церкви на вечерню.
В недiлю вранцi отець Зенон проспався й прочумавсь, i до його почали приводить божевiльних. Один божевiльний чоловiк усе хрестився й безперестанку кричав: "Господи милостивий! Вiзьми мене до себе!" Якась молода модиця, свiжа й рум'яна, збожеволiла з журби та горя, бо перепечалилась. Вона безперестанку розказувала тими самими словами, як її коханого Петра взяли в москалi, як обголили лоба. Другу молодицю впiймали аж на дзвiницi, де вона задзвонила в усi дзвони; її привели в келiю до ченця, вона кляла його в батька, в матiр i несамовито кричала диким голосом, плювала на образи й на хрест.
Отець Зенон, низенький i товстий, як печериця, з товстими навислими бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою екзордiю. Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла вiри в тому, що в їй й справдi сидить нечистий дух.
Оддавши ченцевi сувiй полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою пiшли до церкви на службу, висповiдались i одговiлись. Нимидора вийшла з церкви спокiйнiша. Гарна пiвча в церквi, гарнi образи, сила прочан - все те трохи її розважило й заспокоїло. Вона вернулась з матiр'ю додому спокiйнiша, нiби й справдi позбулась в монастирi нечистої сили.