1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 48
Выбрать главу

Нимидора про­ки­ну­лась i по­чу­ва­ла, що її ду­ша розт­ри­во­жи­лась. Во­на по­ча­ла хрес­ти­тись та мо­ли­тись i знов зад­рi­ма­ла.

I здається їй, що во­на в Києвi в лав­рi, на ве­чер­нi на страс­тях. Лав­ра пов­нi­сiнька лю­дей. Всi лю­ди сто­ять з свiч­ка­ми в ру­ках. Уся церк­ва в свiч­ках, од ни­зу до са­мо­го вер­ху, а десь звер­ху, з ви­со­кої ба­нi, ллються го­ло­си та­кi гар­нi, що їй зда­лось, нi­би во­на в раю. Ко­ли ог­ля­неться во­на на­зад, аж ко­ло неї стоїть Ми­ко­ла, си­вий, як го­луб, з си­ви­ми ву­са­ми, тiльки бро­ви чор­нi­ють, як шнур­ки. В йо­го ли­це нуж­ден­не, су­хе, по­­мор­ще­не. Вiн бе­ре її за ру­ку, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми в ру­­ках йдуть до стi­ни. Стi­на розс­ту­пи­лась пе­ред ни­ми. Ми­ко­­ла ве­де її в пе­че­ри, а за ни­ми рiч­кою ллється на­род з свiч­ка­ми в ру­ках. Ни­ми­до­ра ог­ля­дається на­зад, аж увесь на­род зник, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми йдуть все глиб­ше та глиб­ше ву­зеньки­ми пе­че­ра­ми. По обид­ва бо­ки сто­ять до­мо­ви­ни, а в тих до­мо­ви­нах ле­жать жи­вi мо­щi з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми i блис­ку­чи­ми очи­ма. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но, а Ми­ко­ла все да­лi, все глиб­ше ве­де її за ру­ку. В од­нiй до­мо­ви­нi во­на вгле­дi­ла от­ця Зе­но­на, кот­рий чи­тав над нею ек­зор­дiю. Вiн усе мор­гав товс­ти­ми си­ви­ми ко­рот­ки­ми бро­ва­ми. Вже во­ни по­ми­ну­ли всi мо­щi, ми­ну­ли мо­щi, що сто­яли за­ко­па­нi в зем­лю до по­яса; вже в них свiч­ки по­гас­ли, а во­ни все йдуть глиб­ше та глиб­ше. Ди­виться Ни­ми­до­ра, аж пе­ред ни­ми заб­ли­щав чер­во­ний свiт; їй здається, що во­на з Ми­ко­лою вже на тiм свi­тi.

Узенька пе­че­ра розс­ту­пи­лась, i пе­ред нею ста­ла страш­на здо­ро­ва пе­че­ра. Звер­ху по­на­ви­са­ло здо­ро­ве ка­мiн­ня, роз­пе­че­не й чер­во­не, як га­ря­че за­лi­зо. Пiд од­нiєю ске­лею сто­яло смо­ля­не озе­ро. Во­но ки­пi­ло, як ок­рiп в ча­ву­нi, кле­ко­тi­ло, би­ло­ся в клю­чi пiд роз­пе­че­ною ске­лею. Се­ред то­го озе­ра сто­яв по по­яс в смо­лi пан Бжо­зовський, ввесь чор­ний та обс­ма­ле­ний. На йо­го го­ло­вi чор­нi­ло во­лос­ся, i вся на йо­му шку­ра по­ре­па­лась. Ро­га­тi й хвос­та­тi чор­ти ви­сi­ли скрiзь по ка­мiн­нi, не­на­че ка­жан­ки, i по­ли­ва­ли Бжо­зовсько­го звер­ху га­ря­чою смо­лою. Ни­ми­до­ра по­ди­ви­лась на Ми­ко­лу й по­ба­чи­ла йо­го ста­ре, як у дi­да, по­мор­ще­не ли­це, все об­ли­те пе­кельним чер­во­ним свi­том. Їй ста­ло ду­же страш­но. Од ду­хо­ти, од ча­ду во­на не мог­ла ди­хать i… про­ки­ну­лась.

Прокинулась во­на, вста­ла й по­ча­ла клас­ти пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми за Ми­ко­лу.

- Цього ро­ку я вмру. Ме­нi снив­ся цiєї но­чi мiй чо­ло­вiк, та так страш­но, що й ска­за­ти не мож­на, - го­во­ри­ла вран­цi дi­тям Ни­ми­до­ра, роз­ка­зу­ючи сни.

- Та то, ма­мо, ви ду­маєте за батька, то вiн вам i сниться, - ска­за­ла Люб­ка.

- Нi, доч­ко, моя смерть вже в ме­не за пле­чи­ма. Так ме­нi оце ста­ло важ­ко, що вже не стає ду­ху й ди­хать. Це вже моя смерть тис­не ме­не в гру­дях. Ко­ли б вер­нув­ся твiй батько хоч пе­ред смер­тю.

Через тиж­день Ни­ми­до­рi знов прис­нив­ся сон, нi­би во­на блу­кає з Ми­ко­лою вно­чi по яко­мусь ши­ро­ко­му сте­пу. Все не­бо вкри­те чор­ни­ми хма­ра­ми. Над­во­рi душ­но, як у пек­лi, а на всьому не­бi блис­кає страш­на блис­кав­ка й гри­мить грiм без­пе­рес­тан­ку, не­на­че в го­ро­би­ну нiч. По один бiк блис­не блис­кав­ка чер­во­ним свi­том, i во­на ба­чить Ми­ко­ли не ли­це все чер­во­не, не­на­че з роз­пе­че­но­го за­лi­за; з дру­го­го бо­ку миг­не зе­ле­на блис­кав­ка, i Ми­ко­ли­не ли­це стає зе­ле­не, не­на­че в утоп­ле­ни­ка; то знов миг­не во­гонь яс­ний, як свiт сон­ця, i пе­ред нею май­не мо­ло­де, пиш­не па­ру­бо­че Ми­ко­ли­не ли­це з рум'яни­ми що­ка­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но. По всьому не­бi на­че лi­та­ють ог­не­нi змiї; все не­бо нi­би трiс­кається од вер­ху до са­мо­го ни­зу i вздовж, i впо­пе­рек, а навк­ру­ги ши­ро­кий без кiн­ця степ: нi­де не вид­но нi де­рев­ця, нi ха­ти­ни. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред ни­ми за­шу­мi­ла по ка­мiн­нi рiч­ка. Не­бо по­се­ре­ди­нi про­ло­ми­лось, i звiд­тiль зiй­шло сон­це се­ред не­ба. Во­на по­ба­чи­ла за рiч­кою на го­рi пиш­ний са­док, де мiж зе­ле­ни­ми яб­лу­ня­ми рос­ло де­ре­во з зо­ло­ти­ми яб­лу­ка­ми, де на де­ре­вi шу­га­ли й спi­ва­ли рай­ськi пти­цi в зо­ло­то­му пiр'ї, з зо­ло­ти­ми вiн­ця­ми на го­ло­вах, з па­ви­ни­ми дов­ги­ми хвос­та­ми. Во­да шу­мить мiж ка­мiн­ням, пiд­ки­дає вго­ру хви­лi, а з ка­ме­ня на ка­мiнь ле­жать хист­кi кла­доч­ки. Ми­ко­ла пi­шов упе­ред i по­вiв її за ру­ку. Во­на гля­ну­ла на­низ на страш­ний шум, i в неї го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Заг­ри­мiв страш­ний грiм. Сон­це впа­ло з не­ба в рiч­ку. А блис­кав­ка все бi­гає по не­бi. Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лась i вся тру­си­лась, нi­би в про­пас­ни­цi.

~ 48 ~