1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 51
Выбрать главу

Отаман ки­нув­ся нав­тi­ка­ча. Над­во­рi най­мит гар­ма­ну­вав пше­ни­цею, тя­га­ючи во­ла­ми ко­лод­ку чи вал по роз­ки­да­них i розв'яза­них сно­пах. Ота­ман пе­рес­ко­чив че­рез вал, че­рез розв'язь i по­бiг по­за во­ла­ми. Ми­ко­ла за­че­пив­ся но­гою за вал, дав стор­ча­ка в пше­ни­цю i тiльки че­рез це не дос­тав ота­ма­на дрюч­ком по спи­нi. Ота­ман по­бiг кру­гом ха­ти, а Ми­ко­ла пог­нав­ся за ним навз­до­гiн­цi. Ота­ман вско­чив у сi­ни й за­пер две­рi за­со­вом.

- Не ви­ходь же з ха­ти, бо вб'ю! - гу­кав Ми­ко­ла, гур­ка­ючи ку­ла­ком у две­рi та тор­га­ючи две­рi за клям­ку.

Отаман знав Ми­ко­ли­нi но­ро­ви i справ­дi за­пер­ся в ха­тi та й не ви­хо­див, до­ки Ми­ко­ла не лiг спа­ти.

Микола вдос­вi­та заб­рав свої ма­нат­ки й прис­тав до дру­гої ва­та­ги.

Отамановi бу­ло шко­да Ми­ко­ли. Вiн слу­жив йо­му ду­же до­б­ре, пра­цю­вав i пад­ку­вав щи­ро ко­ло ро­бо­ти, по­ма­гав на­вiть в гос­по­дарст­вi й був доб­рим кри­ла­шем. На дру­гу вес­ну вiн пi­шов до Ми­ко­ли, пе­реп­ро­сив йо­го гар­ненько; i во­ни по­ми­ри­лись i за­пи­ли свар­ку й мир мо­го­ри­чем. Ми­ко­ла знов вер­нув­ся до Ков­ба­нен­ко­во­го ку­ре­ня.

Довго слу­жив Ми­ко­ла в заб­родськiй ва­та­зi й за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей. Вiн пос­та­вив со­бi зем­лян­ку, по­чав на­вiть ха­зяй­ну­ва­ти, але йо­му бу­ло тяж­ко й сум­но жить са­мо­му, i вiн прис­тав до то­ва­рист­ва. Тим ча­сом з Вер­бiв­ки все втi­ка­ли лю­ди од ли­хо­го па­на Бжо­зовсько­го. Ба­га­то їх ти­ня­лось по са­хар­нях, ба­га­то пiш­ло на за­ро­бiт­ки до Оде­си. Бу­ва­ючи в Оде­сi, Ми­ко­ла стрi­чав­ся з вер­бiв­ця­ми i за­тя­гав їх до Ков­ба­нен­ко­вої ва­та­ги. Вiн роз­пи­ту­вав про Ни­ми­до­ру, про свiй грунт, про ма­тiр, а вреш­тi й про па­на Бжо­зовсько­го. Вiн доб­ре знав, що вер­таться до Вер­бiв­ки не мож­на, до­ки жи­во­тi­ти­ме ста­рий пан. Тим ча­сом Бжо­зовський ба­га­то втра­тив своїх пан­щан­них лю­дей i по­чав їздить скрiзь по са­хар­нях та зга­ня­ти їх до­до­му. Чи­ма­ло лю­дей по­ло­вив вiн i вер­нув до Вер­бiв­ки, та нi­де не зна­хо­див Дже­рi.

Вiн пам'ятав йо­го ку­ла­ки, i на йо­го гру­дях i до­сi нi­би вог­нем пек­ло те мiс­це, де йо­го вда­ри­ла му­жи­ча ру­ка.

В той час в Акер­ма­нi нас­тав ста­но­вий, ро­дом з Київщи­ни, знай­омий i на­вiть при­ятель Бжо­зовсько­го. Пе­ре­би­ра­ючись з мiс­ця на мiс­це, вiн заб­рiв аж на Бас­са­ра­бiю i дос­вiд­чивсь, що в заб­родських ва­та­гах ба­га­то вер­бiвських втi­ка­чiв. Ста­но­вий на­ле­тiв нес­по­дi­ва­но з по­лi­цiєю й на Ков­ба­нен­кiв ку­рiнь, по­ха­пав ба­га­то. вер­бiв­цiв i мiж ни­ми й Ми­ко­лу, їх усiх по­за­би­ва­ли в кай­да­ни й по­са­ди­ли в тюр­му. Ста­но­вий за­раз дав зна­ти Бжо­зовсько­му. Бжо­зовський, ма­ючи дi­ло в Оде­сi, поїхав до Оде­си, а по­тiм i до Акер­ма­на. В йо­го ду­ша стре­пе­ну­лась од пи­хи. Вiн був ла­ден втра­тить пiв-Вер­бiв­ки, аби тiльки помс­ти­тись над Ми­ко­лою. Бжо­зовський поїхав до Акер­ма­на i по­дав про­шен­ня в суд. Од­на­че йо­му не ви­да­ли пiд­да­них без су­ду.

Довго си­дi­ли в тюр­мi ри­бал­ки, до­ки їх пок­ли­ка­ли на суд. Бжо­зовський ждав тиж­день, ждав дру­гий, а су­ду не бу­ло. Вже ми­нув мi­сяць. Бжо­зовський вит­ра­тив ба­га­то гро­шей, про­жи­ва­ючи в Акер­ма­нi, а су­ду все-та­ки не бу­ло. Бжо­зовсько­му зда­ло­ся з нудьги, що i йо­го по­са­ди­ли в тюр­му на ви­сiд­ку, як i йо­го пiд­да­них. На­реш­тi йо­го пок­ли­ка­ли в суд. Два мос­ка­лi з руш­ни­ця­ми на пле­чах при­ве­ли на суд де­­сять вер­бiв­цiв. Во­ни вгле­дi­ли сво­го па­на й по­опус­ка­ли го­ло­ви. Один Ми­ко­ла смi­ли­во ди­вив­ся на па­на своїми тем­ни­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Бжо­зовський, вже зов­сiм си­вий, вит­рi­щив на нього свої здо­ро­вi очi й, здається, був ла­ден з'їсти Ми­ко­лу очи­ма.

Перед су­дом сто­яло де­сять чо­ло­вi­ка бур­лак. То не бу­ли тi обiд­ра­нi, зам­лi­лi, мир­ша­вi бур­ла­ки, якi про­бу­ва­ють по ук­раїнських са­хар­нях. Пе­ред су­дом сто­яли здо­ро­вi ви­со­кi лю­ди, пов­би­ра­нi в гар­ну оде­жу. Мiж усi­ма бур­ла­ка­ми виз­на­чав­ся Ми­ко­ла своїм зрос­том, своїм рiв­ним ста­ном i гор­дим, смi­ли­вим пог­ля­дом. Йо­го не зiг­ну­ла не­до­ля й тяж­ка не­во­ля. Йо­го бро­ви i ву­са чор­нi­ли, а го­ло­ва вже нi­би снi­гом при­па­ла. Вис­ки й тiм'я ще чор­нi­ли й лис­нi­ли, i тiльки нi­би бi­лим пи­лом при­па­ли, а си­ви­на об­хо­пи­ла йо­го го­ло­ву, нi­би бi­лим вiн­ком, як бу­ває у чор­ня­вих лю­дей з цуп­ким гус­тим во­лос­сям. Вiн став ви­со­кий та пос­тав­ний чо­лов'яга з ду­жи­ми ру­ка­ми, з ши­ро­ким ста­ном. На йо­го мiц­них ру­ках бу­ло вид­но нi­би дро­тя­нi нап­ру­же­нi жи­ли. З-пiд гус­тих низьких брiв бли­ща­ли не­ве­ли­кi тем­нi гор­дi очi. Вид в йо­го був смi­ли­вий. Чор­нi дов­гi ву­са ви­сi­ли, як двi га­дю­ки. Вид йо­го був одк­ри­тий, не­на­че вип­ну­тий. Нi один пру­жок ли­ця не хо­вав­ся десь все­ре­ди­ну; тiльки очi ле­жа­ли гли­бо­ко в ям­ках, нi­би по­хо­ва­лись десь пiд бро­ва­ми, й виг­ля­да­ли звiд­тiль i ро­зум­но, й хит­ро, й смi­ли­во, й гор­до, та все ди­ви­лись ско­са в бiк, нi­би ка­за­ли, що во­ни нi­ко­му не ймуть вi­ри. Iн­шi бур­ла­ки, по­ба­чив­ши сво­го па­на, сто­яли пох­ню­пив­шись. Зда­ва­лось, нi­би во­ни по­ба­чи­ли свою смерть, що пiд­ня­ла над їх го­ло­ва­ми за­лiз­ну за­маш­ну ко­су.

~ 51 ~