- Як вас звуть? - спитав суддя в Миколи.
- Я Iван Посмiтюх, - промовив Джеря неохоче низьким голосом, нiби з домовини.
- Вiн зветься Микола Джеря! - крикнув Бжозовський, не втерпiвши, i заблищав своїми сiрими круглими витрiшкуватими очима.
- Якого ти вєроiсповєданiя? - питав далi суддя по-великоруськiй.
- Бассарабського, - сказав Микола, не зрозумiвши слiв суддi й думаючи, що вiн його питає про губернiю.
- Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? - питав далi суддя.
- Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.
- Та не про те мова мовиться. Якої ти вiри? - питав суддя вже сердито.
- Якої ж я вiри… християнської, такої, як i люди, - сказав Микола.
- Звiдкiль ти родом? Де жив твiй батько i як твiй батько звався?
- Я таки тутешнiй з дiда й з прадiда. Я родом з Кривди. Батько мiй звався Посмiтюх, i дiда люди дражнили Посмiтюхом.
- Вiн родом з Вербiвки, з Київської губернiї. - обiзвався пан, дивуючись з Джериних слiв.
- Я в Вербiвцi зроду й не був i навiть не знаю, де вона знаходиться i до якого пана належиться, - тихо обiзвався Микола.
- Ти втiк з Вербiвки вже тому буде бiльше як двадцять год, - сказав пан.
- Може, хтось коли i втiкав, тiльки не я, - гордовито сказав Микола, - я не волоцюга й не пройдисвiт.
Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до iнших бурлак.
- А вас як звуть? - спитав вiн у другого чоловiка.
- Я Грицько Посмiтюх.
- Ви не родич Iвановi Посмiтюсi?
- Я його син, - сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсiм очi додолу. Йому, очевидячки, нiяково було брехати, та недоля силувала до того.
- А вас як звуть? - обернувся суддя до третього бурлаки.
- Я Карпо Посмiтюх, - обiзвався чоловiк несмiливо.
- Ви не доводитесь родичем цим двом Посмiтюхам? - спитав суддя.
- Я Iванiв брат, - неначе крiзь сон промовив чоловiк, зовсiм похиливши голову, бо вiн був записаний в Кривдi Миколиним братом.
Суддя спитав четвертого чоловiка, а далi п'ятого. I тi назвали себе синами Миколи Джерi.
- Та й багацько ж у вас, чоловiче, синiв, та ще й немолодих! - промовив суддя, смiючись, i з ним разом зареготались усi судчики.
Пан тiльки витрiщав очi на ту комедiю i не знав, чи тi люди жартували, чи зовсiм подурiли.
Другi бурлаки звали себе усякими прiзвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербiвцi. Пан насилу постерiг ту штуку.
Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такi самi прiзвища, якими бурлаки себе називали. Вiн звелiв одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке дiло в Акерманщинi, i тiльки реготавсь.
Знов москалi одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти на Сибiр, нiж вертаться у Вербiвку до пана. Вони знали, що пан не дурно приїхав i дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кiнця того суду i вже не радий був, що виїхав з дому. Вiн тiльки тiшив себе тiєю думкою, що дасть Миколi кiлька сотень рiзок, помститься над ним i оддасть його в москалi.
В той час, як бурлаки досиджували свiй час у тюрмi, сталось велике й несподiване для бурлак дiло. Прийшла народна воля, i панщина навiки загинула. Чутка про ту волю ще не дiйшла в акерманський закуток, не дiйшла до тiєї тюрми, де поневiрялись i нудьгували бурлаки. Але пан Бжозовський почув про те дiло i нiяк не йняв тому вiри.
Знов одчинились дверi в тюрмi; знов москалi повели бурлак на суд. На судi вже стояв i староста й писар з Кривди. Там вже був i пан Бжозовський.
А тим часом прийшла оповiстка про визволення селян од панщини. Про це вже оповiстили в церквах тiєї недiлi. Суддя бачив, що бурлацьке дiло розв'язувалось тепер зовсiм iнакше. Бурлаки стояли нiби пiд шибеницею. Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нiчогiсiнько не втямили через ту мову.