- Чи зрозумiло для вас, за що я прочитав? - спитав вiн у бурлак.
- Нi, пане! - обiзвались вони.
Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольнi, не панщаннi, а коли хочуть мати поле, то щоб хутчiй вертались не до Кривди, а до своєї господи, звiдкiль вони повтiкали. Бурлаки стояли нi живi, нi мертвi; одначе нi один з них не йняв суддi вiри, i кожний мав на думцi, що їх хитро дурять.
- Ну признавайтесь тепер, чи ви справдi Посмiтюхи? - жартував суддя. - Ви тепер не панщаннi, а вольнi, i вертайтесь, коли схочете, й додому.
Бурлакам здалось, що суддя пiдходить тiльки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такi.
- Нi, пане! Ми таки Посмiтюхи з батькiв, з дiдiв, з прадiдiв! - сказав Микола.
- А як я дам вам пашпорти на волю i звелю вам йти до господи, ще й панщини не робить.
- Воля ваша! Ми таки кривдянськi. Посмiтюхи з дiдiв i прадiдiв, - знов сказав Микола. - Наша батькiвщина й дiдизна, i наша держава в Кривдi. Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер нi в сих нi в тих, як стояли нещаснi бурлаки з початку суду.
Бурлаки тiльки тодi пойняли вiри, як од їх оступились москалi з рушницями, як їх випустили i справдi на село.
Тiльки тодi вони нiби на свiт народились.
- От теперечки ми вже й справдi не Посмiтюхи, - промовив Микола, - доведеться знов вихрещуваться наново на старi прiзвища, та не знаю, в кого й де вихрещуватись.
- Мабуть, у Вербiвцi, як казав суддя, - говорили бурлаки.
Пан Бжозовський мусив тьопаться назад до Вербiвки, а бурлаки почали й собi лаштуваться в далеку дорогу. Вони поспродували, що мали, зiбрали грошей, дiждали теплих днiв i весною розпрощались з отаманом та й рушили в далеку дорогу. Тiльки позоставались тi, що поженились вдруге при живих жiнках.
В той час в Кривдi i в iнших акерманських селах, по книжках, померла велика сила народу. Помер i невмирущий Посмiтюх з усiма синами, братами й з небожами, та ще й в один день, а Кишинiвська консисторiя, роздивляючись книги, перелякалась од такої страшної пошестi та помiрку в Акерманi i в цiлiй Бассарабiї. Пiшла навiть чутка, що знов прокинулась на Бассарабiї бендерська чума.
Знов перед бурлаками розiслався скатертею широкий степ; знов пiшли вони знайомими шляхами. Вони нiби не йшли, а, здавалось, самi ноги несли їх додому. В кожного на душi була думка то за матiр, то за жiнку та дiтей, їм усiм здавалось, що вони не жили, а тiльки животiли на чужинi, тиняючись в наймах по усяких мiсцях.
- Чи застанемо живими своїх? - несамохiть вимовився Микола; i нiхто не обiзвався на його слова. Кожному було радiсно, але над тiєю радiстю в кожного на душi нiби лежав важкий камiнь.
Багацько сiл, багато мiст на Українi минули бурлаки; багато недiль налiчили вони в дорозi, доки прибились до Вербiвки. Садки цвiли й одцвiтались, жито в полi знялося руном i пiшло вгору, а вони все йшли та йшли, доки одного дня надвечiр перед ними розiслалась на долинi Вербiвка. Всi бурлаки стали на горi й довго дивились на рiдне село. Вербiвка зеленiла своїми вербами, садками, огородиною. Кожний шукав очима своєї оселi й хати; в кожного сльози навертались на очi. Вербiвка дуже змiнилась. Село розрослось понад Раставицею. На низинi в одному мiсцi нiби вирiс край села новий куток.
Бурлаки спустились з гори й увiйшли в село. З ними стрiчались люди, та все незнайомi, та все нiби чужi.
- Чи є тут у вас на селi Джерина хата? - спитав Микола в одного парубка.
- Нема в нас такої хати. Була, кажуть, Джерина хата, а тепер вона вже Чабаненкова, бо баба Нимидора Джериха видала дочку за Чабаненка.
- Чи жива ще Нимидора Джериха? - спитав Микола, i в його затрусився голос, а з голосом затрiпотiла уся душа.
- Того року вмерла; i недовго нездужала, - сказав парубок.
Микола тiльки й примiтив, що Вербiвка закрутилась перед ним; була зелена, потiм стала жовта, а потiм нiби вкрилась туманом, а потiм вiн вже й не бачив її за слiзьми, неначе над селом схопилися хмари i залили дощем усе село. Микола пiшов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблi стали такi товстi, що їх трудно було обхопить вдвох. Вiн повернув переулком i вгледiв свою оселю.