"Що ж тепер я знайду на своїй оселi?" - мiркував Микола, пiдходячи до ворiт.
Микола прийшов до ворiт i сперся на них, похиливши сиву голову та оглядаючи подвiр'я. Де колись стояла повiтка, там тепер давнi вербовi кiлки стали товстими та здоровими вербами. Хата осiла й трохи перехнябилась на бiк, на причiлок. Вiкна покосились, дверi понижчали й трохи ввiйшли в землю. Тiльки стiни бiлiли, як i колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його мiсце повиганялись молодi буйнi яблунi та вишнi.
Микола перейшов двiр, рипнув сiнешнiми дверима i ввiйшов у хату. Молода молодиця поралась коло печi, а якийсь молодий чоловiк стояв коло стола. Молодиця була нiби рiдна Нимидорина сестра: така вона була схожа на Нимидору. В неї достоту були такi чорнi брови, такi темнi очi; тiльки вид у неї був худiший, i вона була тоненька й утла, нiби захарчована ще змалку. Миколi здалось, що то була Нимидора в той час, як вiн ще сватав її й залицявся до неї.
- Добривечiр вам! - промовив Микола, дивлячись на хазяїна й на хазяйку заплаканими очима.
- Доброго здоров'я! - обiзвалась Любка й широкими очима глянула на Миколу.
Її широко розкритi темнi очi, її голос, вид - все так нагадувало Нимидору, нiби на його через тi очi глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до його сама. Нимидора з того свiту. Микола не вдержавсь, поцiлував Любку й заплакав. Вся його тверда, мiцна душа розтопилась, як вiск на гарячому вогнi, й розплилась слiзьми.
- Не впiзнаєш батька, бо зроду його не бачила! - насилу вимовив Микола. - А де ж твоя мати?
Любка догадалась, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилась, здивувалась, не знала, що й казать, i тiльки мовчки стояла коло печi. Одначе в її серцi не заворушилось нi крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсiм чужий для неї чоловiк. Для неї навiть було чудно, що вiн називав себе її батьком, їй усе здавалось, що батько давно вмер i лежить похований в землi. В її серцi все якось помiшалось, скаламутилось, так що вона не знала, чи радiть, чи плакати?
- Чи давно вмерла мати, Любко?
- Торiк у петрiвку, - насилу промовила Любка, - мати ждала вас та все посилала мене виглядать.
- Та й не дiждалась! Така вже наша доля! - промовив Микола. - Ти вже, Любко, вийшла замiж; а я тебе покинув ще в колисцi.
- Ми недавно побрались, - сказала Любка, показуючи на чоловiка.
- А хата стала ще нижча; мабуть, осiла. I образи тi самi, - промовив Микола, - перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольнi?
- Вже, хвалить бога, не робимо панщини, - обiзвався Любчин чоловiк, - ще оремо переднiше поле, а це кажуть, що приїдуть надiлять нас землею на виплат, чи що.
- Якби не та панщина, може, й мати ваша була б жива, i я не тинявся б у свiтах бiльше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?
- Бабуся вмерли давно: ще я була дiвчиною, - промовила Любка.
- Чи добре ж вам жилось без мене? - спитав Джеря.
- Ет! Яке там добро! Бiдували та побивались з матiр'ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живi. Сiдайте, будьте ласкавi! - сказала Любка i хотiла назвать Джерю татом, але язик сам задержав на кiнчику те слово.
Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двiр, пiшов у садок, а далi пiшов на город, на леваду понад рiчкою. Високо й густо розрiсся вишник, що вiн насадив, неначе зелене гнiздо; через його навiть не промикувавсь промiнь сонця. Верби коло тину стали дуплинастi i взялися порохнею. Микола шукав очима тiєї старої гiллястої грушi, з-пiд котрої вiн вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставицi воду. Грушi вже не було й слiду. Микола ледве налапав ногами в кропивi сухий спорохнявiлий пеньок. Од його не пiшло нi одного паростка. Микола пригадав собi той пишний вечiр, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як вiн спав пiд грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що нiби спiвала Нимидориним голосом.