Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над Нимидорою. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопi росла густа береза. З одного боку по окопi росли високi верби. Сонце тiльки що сiло за горою i його останнє рожеве промiння гасло на самих вершечках верб. Любка показала Джерi Нимидорину могилу пiд вербами. Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехрестився й похилив голову, держачи обома руками шапку перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотились двi здоровi сльози i впали у траву.
Надворi було тихо, як у хатi. В тiй тишi нiби було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв i думав, а потiм тихо промовив, махнувши рукою:
- Все померло, й слiду не зосталось. Марно перегорiло й перетлiло моє живоття, i тепер зостався тiльки попiл, доки його не поглине свята земля.
Одначе Микола помиливсь: з його не швидко став попiл. Вiн i сам недобачав, що в йому ще тлiє великий жар, як пiсля спалених дубових дров. Пiд сивим волоссям затаїлась мiцна запекла й правдива душа.
З кладовища Микола пiшов до священика й найняв панахиду за Нимидору. Любка пiшла додому, увiйшла в хату, зглянулась з чоловiком i перекинулась кiлькома словами.
- Це батько твiй прийшов? - промовив чоловiк.
- Здається, батько, бо дуже плаче за матiр'ю, - промовила Любка.
- Де ж це ходив твiй батько так довго? Мабуть, десь бурлакував? - спитав чоловiк.
- Бог його знає, де вiн ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то, мабуть, нiкому не доводилось так бiдувать, як матерi.
- Та, мабуть, батько не од добра втiкав. Адже ж i Кавун утiк, повтiкали й iншi нашi вербiвцi, - промовив чоловiк.
Микола зостався жить при своїй дочцi. Дiтям спочатку було дуже чудно. Любка першої ночi таки добре боялась: для неї все здавалось, що до їх притарабанився волоцюга i може ще й лиха накоїть у хатi. Вона насилу звикла звати Миколу батьком. Вiн так i зостався для неї чужiсiньким чоловiком за все його живоття.
Микола пiшов по селi, познаходив старих знайомих людей, своїх перевесникiв, почав про все розпитувать, а далi зайшов з ними до шинку та поставив їм з горя такого могорича, що й сам з ними звалився пiд лавку й проспав там п'яний цiлу нiч.
- Оце як я здорово запив своє бурлацтво! - казав Микола, встаючи вранцi з-пiд лавки. - Не я п'ю, горе п'є та мої нещадимi злиднi. Не сприяла менi доля за ввесь мiй вiк.
Цiлий тиждень Микола запивав своє гiрке бурлацтво i приходив додому п'яний. Дочка й зять зглядались мiж собою й мусили мовчать. Зять пам'ятав, що живе в тестя у приймах i що вiн настоятель на Джерине поле й грунт.
- Не сердьтесь, дiти! - казав до їх Джеря. - Проп'ю свою бiду та й закаюсь пити, поки й мого живоття.
Зять мусив змовчувать: робив усяку угоду Джерi, бо вiн був у приймах i постерiгав, що Джеря п'є з горя.
Микола й справдi швидко закаявся пити, за свої грошi купив конячку з вiзком i почав хазяйнувать. Його вдача, як велика рiчка пiсля весни, почала входить в свої береги; але часом вряди-годи знов несподiвано виходила з берегiв i розливалась бурлацтвом, доки зовсiм вгамувалась на старiсть. Тим часом на селi завелись новi порядки; вже завели волость, i громада обрала за голову одного багатого чоловiка й поклала йому плату на рiк двiстi карбованцiв. Голова зараз почув, де раки зимують, i почав з писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свiй багатий рiд i всi громадськi повинностi скидав на вбогих хазяїнiв. Раз якось голова послав до Миколи десяцького, щоб вiн дав свого коня пiд станового. Микола знав, що конi самого голови i його багатої рiднi стоять дома в повiтках.
- Нехай голова дає свої конi або пошле до своєї рiднi, - сердито одказав Джеря.
Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня, але зараз пiшов до шинку, де було чимало громадян, i почав нарiкать на голову за те, що вiн усю громадську вагу скидає на бiднiших хазяїнiв, а собi вже поставив нову хату з свiтлицею та з кiмнатою, наче збудував панську економiю.