1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 56
Выбрать главу

- Голова кра­де на­шi гро­шi, а ми мов­чи­мо. Вiн швид­ко пе­ре­ве­де на­шi ко­нi й ху­до­бу, а ми нi­би­то по­вин­нi йо­му на все нас­та­чать. Хi­ба та­ки в нас на се­лi й лю­дей не­ма. Дай­мо че­ред­ни­ко­вi сто кар­бо­ван­цiв, то вiн бу­де та­ким са­мим го­ло­вою, ще й спа­си­бi ска­же! Скиньмо йо­го, iро­до­во­го си­на! Не­хай знає, що гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вiк.

- То й скиньмо! Прав­ду ти, Ми­ко­ло, ка­жеш! Чи вже ж та­ки в нас на се­лi вар­то­го чо­ло­вi­ка не знай­деться. Обе­рiм ще вбо­го­го. Ба­чи­ли вже ба­га­тих в го­ло­вах, по­ба­чи­мо й бiд­них!

Старий, аж трух­ля­вий, корч­мар, той са­мий, що ко­лись брав у зас­та­ву оде­жу ста­ро­го Дже­рi, як Ми­ко­ла же­нив­ся, на­лив Ми­ко­лi пiвк­вар­ти го­рiл­ки й тро­хи не до­лив.

- Чом же ти не до­ли­ваєш, вра­жий си­ну! - крик­нув Ми­ко­ла на жи­да. - Ти ду­маєш, що я не знаю, скiльки ти за­роб­ляєш на тих не­до­лив­ках?

- А скiльки я за­роб­ляю на тих не­до­лив­ках? - спи­тав ста­рий шин­кар. - Бо­дай ме­нi бог не до­лив стiльки вi­ку, скiльки я то­бi не до­ли­ваю.

- Довелось би то­бi дав­но за­ги­нуть, - смi­яв­ся Ми­ко­ла. - Ти не до­ли­ваєш на сто кар­бо­ван­цiв на рiк!

- Ой вай! Ку­ди ж пак! на сто кар­бо­ван­цiв! Як­би то­му бу­ла прав­да, я б до­сi був ба­га­тим куп­цем.

- Давай ще пiвк­вар­ти! - крик­нув Ми­ко­ла. Шин­кар на­лив пiвк­вар­ти й не до­лив на цi­лий па­лець. Вiн ба­чив, що Ми­ко­ла вже був тро­хи на­пiд­пит­ку. Для п'яних вiн не тiльки не до­ли­вав, а ще й во­ди пiд­ли­вав.

- Доливай-бо! Не жар­туй лиш зо мною! - крик­нув Ми­ко­ла.

- Ну! Як до­ли­вай? Хi­ба я не до­лив? - про­мо­вив жид i до­лив ще двi крап­лi для людсько­го ока.

Микола вхо­пив квар­ту й пож­бу­рив нею на шин­ка­ря. Го­рiл­ка по­тек­ла йо­му по ли­цi й по бо­ро­дi. Шин­кар прис­кав, як кiт, по­ню­хав­ши пер­цю.

- Потривай же ти! Не бу­деш ти си­дiть в на­ших шин­ках. Ти ду­маєш, ми не знаємо, скiльки вi­дер го­рiл­ки ти дав на мо­го­рич го­ло­вi, пи­са­ре­вi та йо­го рiд­нi. Ски­не­мо ми й те­бе з па­ра­фiї, як i го­ло­ву. Сам ся­ду в гро­мадсько­му шин­ку, а те­бе не пу­щу.

- Хто то­бi за­бо­ро­няє? Сi­дай, про ме­не, сам, ще й доч­ку свою по­са­ди, - по­чав шин­кар.

Громада зiб­ра­лась у во­лость i за­гу­ла, як бджо­ли в ули­ку. Ба­га­то­го го­ло­ву ски­ну­ли й об­ра­ли за го­ло­ву че­ред­ни­ка. Всi гро­мадськi шин­ки по­од­нi­ма­ли од жи­дiв i од­да­ли двом чо­ло­вi­кам, та­ки вер­бiвським.

Тим ча­сом по­ча­ли на­дi­лять се­лян зем­лею. Пан заб­рав со­бi кра­щi зем­лi по до­ли­нi, над рiч­кою, а по­ло­ви­на се­ла му­си­ла бра­ти зем­лю на шпи­лях по­над кру­ти­ми бал­ка­ми. Од­на та­ка го­ра при­па­ла й Дже­рi i йо­го зя­те­вi. Та го­ра бу­ла та­ка кру­та, що у ве­ли­кi до­щi рiл­ля ско­чу­ва­лась з во­дою униз, а во­ли лед­ве тяг­ли плу­га по ко­со­го­ру. Оп­рiч то­го, пiд пан­ськi зем­лi одiй­шов лiс, а в то­му лi­сi бу­ли людськi сад­ки. Тi сад­ки на­ле­жа­лись до ха­зяїнiв спо­кон­вi­ку. Во­ни рос­ли по бал­цi се­ред гус­то­го лi­су. Там був i са­док Дже­рин; там сто­яла з дав­нiх да­вен па­сi­ка йо­го батька.

- Панове гро­ма­до! - ка­зав Дже­ря лю­дям. - Пан хо­че нас скрив­дить, та ми то­го не по­пус­тим. За що ми бу­де­мо пла­тить та­кi ска­же­нi гро­шi? Чи вже ж за тi ли­сi го­ри! Як со­бi пан схо­че, а я не хо­чу брать то­го по­ля, не бу­ду на­вiть цього лi­та сi­яти на йо­му хлi­ба; а хто по­сiє хлiб, той бу­де зрад­ник гро­ма­дi.

- То й не сiй­мо! - гук­ну­ла гро­ма­да. - А хто поч­не орать, то ми по­ла­таємо ки­ями бо­ки. Тре­ба по­да­вать лист на па­на i за по­ле, i за на­шi батькiвськi сад­ки.

- Авжеж, тре­ба! Ми­ну­лась пан­щи­на; а те­пер i ми па­ни, i сво­го до­ка­же­мо, на­пу­тю­вав лю­дей Ми­ко­ла.

Громада й справ­дi то­го ро­ку не ора­ла й не сi­яла хлi­ба на то­му по­лi, вго­рi над бал­кою. Тим ча­сом пан поїхав до мiс­та i по­жа­лiв­ся, нi­би Дже­ря бун­тує гро­ма­ду. Ми­ро­вий по­се­ред­ник по­тяг ру­ку за па­ном i Ми­ко­лу з кiлько­ма ва­таж­ка­ми та при­вод­ця­ми зв'яза­ли, од­ве­ли до мiс­та й по­са­да­ли в тюр­му на ви­сид­ку. - От то­бi й во­ля! - ска­зав Дже­ря. - От то­бi й вер­нув­ся до гос­по­ди. I на­що бу­ло вер­та­тись у цей прок­ля­тий край! Будь вiн три­чi прок­лят од бо­га i од лю­дей!

Половина се­ла не ора­ла й не сi­яла то­го ро­ку. Пан не згод­жу­вавсь брать на­зад то­го по­ля. Так во­но й сто­яло цi­ле лi­то то­ло­кою.

Тим ча­сом i по дру­гих се­лах лю­ди не хо­тi­ли брать по­ля; i в дру­гих се­лах да­ва­ли їм зем­лю не­ро­дю­чу. З сто­ли­цi прис­ла­ли по­вi­роч­ну ко­мi­сiю. Ко­мi­сiя ро­зiб­ра­ла дi­ло вер­бiв­сь­ких се­лян i зве­лi­ла на­дi­лить їх кра­щою зем­лею, їм по­вер­та­­ли на­вiть тi ху­то­ри й сад­ки в лi­сах, що польськi па­ни ще пе­ред­нi­ше од їх по­од­нi­ма­ли. Дже­рю ви­пус­ти­ли з тюр­ми на во­лю. Пан зне­на­ви­дiв йо­го й не знав, як йо­го ви­киш­кать з се­ла, а Дже­ря об­хо­див панський двiр де­ся­тою ву­ли­цею й за­рiк­ся на­вiть за­роб­лять хлiб на пансько­му по­лi. Од то­го ча­су Дже­ря, як тiльки бу­ло по­чує дзво­ник ста­но­во­го або справ­ни­ка, то за­раз тi­кає з се­ла на ху­тiр, у лiс.

~ 56 ~