1. Главная
  2. Книги
  3. Левицкий Иван Семенович
  4. Микола Джеря
  5. Страница 57
Выбрать главу

I до кiн­ця сво­го жи­вот­тя Дже­ря йшов про­ти па­нiв та жи­дiв: так во­ни ба­га­то наш­ко­ди­ли йо­му й скрив­ди­ли йо­го, за­на­пас­ти­ли йо­го вiк.

Чи ви­во­зив вiн на яр­ма­рок кар­топ­лю, ци­бу­лю, ка­пус­ту або огiр­ки, вiн нi­ко­ли не про­да­вав па­нам, од­ка­зу­вав їм гру­бо, сер­ди­то, з ве­ли­кою злiс­тю, ма­ло не про­га­няв їх од во­за. Жи­ди пiд­по­юва­ли де­кот­рих гро­ма­дян, пiд­би­ва­ли їх од­да­ти їм гро­мадськi шин­ки, та нi­чо­го не вдi­яли. Дже­ря пiд­бив гро­ма­ду по­да­ти гу­бер­на­то­ро­вi лист, щоб жи­дiв зов­сiм ви­се­ли­ти з се­ла.

В Вер­бiв­цi нас­тав мо­ло­дий пiп i по­чав бра­ти ве­ли­ку пла­ту за тре­би. Дже­ря пе­рес­тав хо­ди­ти до церк­ви, i як бу­ло вгле­дить по­па, то за­раз ха­пається за свою ки­ше­ню. Вря­ди-го­ди, од­на­че, Ми­ко­ла мо­лив­ся бо­гу в па­сi­цi, хрес­тя­чись та кла­ня­ючись до схiд сон­ця. - На ста­рос­тi лiт Дже­ря лю­бив дов­ги­ми зим­нi­ми ве­чо­ра­ми роз­ка­зу­вать доч­цi й ону­кам, де вiн бу­вав, що вiн ба­чив, в яких кра­ях хо­див, з яки­ми людьми зуст­рi­чав­ся. Дi­ти слу­ха­ли й за­си­па­ли ко­ло йо­го, на йо­го ру­ках.

Настали iн­шi ча­си, нас­та­ли iн­шi лю­ди. Дже­ря тiльки зга­ду­вав, як ко­лись вiн жав з Ни­ми­до­рою вно­чi при мi­ся­цi, як людський хлiб сто­яв нез­жа­тий, гнув­ся до­до­лу й ви­си­павсь, а лю­ди на пан­щи­нi ха­па­ли сер­па­ми панський хлiб. Те­пер ста­ло дi­ло на­пе­ре­верт: на людсько­му по­лi сто­яли по­лу­кiп­ки, а панський хлiб сто­яв нез­жа­тий. Па­ни, в важ­ку для се­лян го­ди­ну, по­ча­ли най­мать зи­мою стро­ко­вих на жнив'яний час за нiк­чем­ну пла­ту й нак­ла­да­ли ве­ли­ку пе­ню на то­го, хто про­пус­кав в жни­ва днi. Ста­ла знов ма­ленька пан­щи­на: це то­дi за­ве­лись в польських па­нiв вi­до­мi "пор­цiї".

Джеря вго­во­рю­вав лю­дей не ста­вать на тi "пор­цiї", а сам пе­реб­равсь на все лi­то в свiй ху­то­рець. Вiн був за па­сiч­ни­ка i в iн­ших па­сi­ках, кот­рi сто­яли сли­ве сус­пiль по сад­ках поб­ли­зу од йо­го па­сi­ки.

Був пиш­ний ти­хий лiт­нiй ве­чiр. Сон­це сто­яло на за­хо­дi. Ста­рий Дже­ря си­дiв у своїй па­сi­цi ко­ло ку­ре­ня з своїми ма­ли­ми ону­ка­ми. Не­ве­лич­ка па­сi­ка сто­яла в бал­цi на ко­со­го­рi в са­доч­ку, а на­суп­ро­ти неї, по дру­гий бiк бал­ки, сто­яла кру­та го­ра, як стi­на, вся звер­ху вкри­та гус­тим лi­сом, а вни­зу гус­тою лi­щи­ною.

Коло па­сi­ки сус­пiль рос­ли на бал­цi ста­рi сад­ки, а мiж ни­ми по­де­ку­ди сто­яли здо­ро­вi ста­рi ду­би з гус­тим тем­ним лис­том, нi­би ске­лi. Бал­ка, вкри­та сад­ка­ми, ви­лась по­пiд го­рою i хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко в ста­ро­му ли­по­во­му лi­сi. В сад­ках бу­ло ще знать око­пи та ями, за­рос­лi тер­ном та лi­щи­ною: то бу­ло по­мер­ше се­ло, мо­же, ще ста­рi­ше, нiж бу­ла Вер­бiв­ка, мо­же, зне­се­не та­тарським або польським ме­чем та вог­нем.

Невеличка Дже­ри­на па­сi­ка бу­ла об­го­род­же­на низьким ти­ном i обс­тав­ле­на од пiв­но­чi оче­ре­том. Ко­ло оче­ре­тя­ної стi­ни при­ту­лив­ся ку­рiнь. По­пiд ули­ка­ми ви­ли­ся про­чи­ще­нi стеж­ки, а се­ред па­сi­ки сто­яв важ­кий ни­зенький хрест, з дво­ма до­щеч­ка­ми, при­би­ти­ми звер­ху на обид­ва кiн­цi пе­рех­рес­тя. Се­ред хрес­та бу­ло вид­но об­раз Зо­си­ми й Сав­ва­тiя. Пiд хрес­том сто­яло ко­ри­то з во­дою для бжiл, пот­ру­ше­ною стеб­ла­ми со­ло­ми.

Коло па­сi­ки рос­ли яб­лу­нi й гру­шi, пос­хи­ляв­ши гус­те гiл­ля в па­сi­ку над ули­ка­ми. За па­сi­кою зе­ле­нiв ма­ленький ба­ш­тан. Дов­ге гар­бу­зин­ня ви­лiз­ло на ку­рiнь i по­чiп­ля­лось по ти­ну. На са­мо­му ку­ре­нi вгнiз­див­ся здо­ро­вецький гар­буз, не­на­че ви­лiз, щоб пог­рi­ти своє бi­ле че­ре­во на сон­цi. В од­но­му кут­ку ко­ло хвiрт­ки тлi­ло ку­ре­во, i ле­генький ди­мок вив­ся вго­ру й хо­вав­ся в гус­то­му гiл­лi ста­рої гру­шi. Дже­ря си­дiв на пеньку ко­ло вог­ню i дер­жав на ру­ках ма­ленько­го за­мур­за­но­го онуч­ка. Ко­ло йо­го си­дi­ло двi дiв­чин­ки-онуч­ки, а стар­ший хло­пець з ба­то­гом в ру­ках сто­яв про­ти дi­да й не зво­див з йо­го очей. Дже­ря був си­вий, аж бi­лий. Гус­тi си­­вi бро­ви низько по­на­ви­са­ли й зак­ри­ва­ли очi, а з-пiд їх i те­­пер бли­ща­ли тем­нi, як те­рен, очi. Дов­гi си­вi ву­са спус­ка­лись вниз, а го­ло­ва бi­лi­ла, на­че виш­не­вий цвiт. Йо­го вид i те­пер був смi­ли­вий i гор­до­ви­тий.

~ 57 ~