- Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, - обiзвавсь Микола.
- А як же її звуть? - знехотя спитала мати.
- Нимидора, - сказав Микола. - Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.
- I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно звали, - сказала мати так собi, навмання. Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
- Чи вийдеш в суботу на вулицю? - спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
- Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, - сказала Нимидора.
- Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
- Може, й вийду… побачу… - сказала Нимидора. В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли це за двором хтось свиснув раз, потiм другий i третiй, Нимидора тихесенько встала.
В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх дверей засов, одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.
- Хто там? - закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора як стояла, так i скам'янiла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась i побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.
- Спить Кавуниха? - спитав Микола.
- Спить, аж носом свистить, - сказала Нимидора. I вони обоє пiшли на вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i сама не знає куди. їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась, наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту нове щастя.
Довго спiвали дiвчата й хлопцi. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.
Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi, - дверi не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр, догадалась, що Нимидора на вулицi, i засунула дверi засовом.
Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.
В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.
- На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! - гукнув вiн до жiнки.
- Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, - обiзвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.
- На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! - промовила Кавуниха.
- А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?