Выбрать главу

- А не бi­га­ла.

- Авже! Не бi­га­ла. Як той чорт, пли­га­ла че­рез ти­ни та че­рез пе­ре­ла­зи.

- Я бу­ла ха­зяй­ська доч­ка, а Ни­ми­до­ра най­мич­ка. Ко­ли най­ня­ла­ся, то не­хай дер­житься ха­ти, а то яка з неї бу­де ро­бо­та вдень? Ку­ня­ти­ме над ро­бо­тою цi­лий день.

- Чи вже ж ти оце вно­чi бi­га­ла з зас­ту­пом за ко­люч­ка­ми?

- А хоч би й бi­га­ла, що то­бi до то­го? Чо­го це ти все ос­ту­паєшся за неї, на­че во­на твоя жiн­ка? Я по­на­би­ваю на щаб­лях го­лок та шпильок, не то що ко­лю­чок на­вi­шаю.

Кавун за­мовк, Ка­ву­ни­ха зцi­пи­ла зу­би та все ско­са пог­ля­да­ла на Ни­ми­до­ру, не го­во­ря­чи до неї й сло­ва.

- Не мож­на ме­нi до те­бе на ву­ли­цю ви­хо­дить, - ка­за­ла Ни­­ми­до­ра Ми­ко­лi в не­дi­лю вве­че­рi.

- Буду слать до те­бе ста­рос­тiв, ко­ли так; од­на­че батько й ма­ти хо­чуть цiєї осе­нi ме­не оже­ни­ти.

Нимидора по­чер­во­нi­ла й тро­хи не зом­лi­ла. Во­на по­ча­ла го­ту­вать руш­ни­ки й одк­ла­да зай­вi гро­шi на скри­ню.

Настала осiнь. Пан опо­вiс­тив, щоб ве­сiл­ля справ­ля­ли на се­лi за­ра­зом в од­ну не­дi­лю, а хто опiз­ниться, то бу­де спра­в­­лять дру­гий раз, че­рез мi­сяць. Ста­рий Дже­ря й Дже­ри­ха знов по­ча­ли вго­во­рю­вать си­на же­ни­тись цiєї осе­нi й слать ста­рос­тiв до ба­га­тир­ки Вар­ки.

- Не хо­чу я сва­тать Вар­ки, - ска­зав Ми­ко­ла, - бо маю со­бi дi­в­чи­ну на при­мi­тi.

- Кого ж ти, си­ну, маєш на при­мi­тi? - спи­та­ла ма­ти.

- Нимидору, Ка­ву­но­ву най­мич­ку.

- Яку це Ни­ми­до­ру? Во­на не вер­бiвська? - ска­зав батько.

- Вона, та­ту, з при­сiл­ка, си­ро­та, i вже дав­но слу­жить у Ка­ву­нiв.

- Як же ми бу­де­мо брать в свою ха­ту не­вiст­ку, ко­ли ми про неї нi­чо­го й не чу­ли? - аж крик­ну­ла Дже­ри­ха, бiд­ка­ю­чись. - Мо­же, во­на якась приб­лу­да, бур­лач­ка. Чи то ма­ло те­­пер веш­тається по са­хар­нях тих бур­лак?

Син по­чер­во­нiв i роз­сер­див­ся.

- Ви, ма­мо, мо­же, й не знаєте, а я її доб­ре знаю: кра­щої од неї дiв­чи­ни не­ма на всьому се­лi.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! - крик­ну­ла Дже­ри­ха й ру­ки опус­ти­ла, зга­дав­ши, що ба­га­тир­ка Вар­ка не бу­де її не­вiст­кою. - Так, си­ну, не мож­на сва­таться. Як же та­ки мож­на, не спи­тав­шись бро­ду, та в во­ду!

- Про ме­не, ма­мо, спи­тай­те бро­ду, - не бу­де­те жал­ку­вать на Ни­ми­до­ру: во­на дiв­чи­на здо­ро­ва, ро­бо­ча, бо цi­лий вiк бу­ла в най­мах, а в най­мах не мож­на си­дiть, згор­нув­ши ру­ки. її дядько жи­ве в при­сiл­ку Скрип­чин­цях.

Батько слу­хав мовч­ки й зго­дом про­мо­вив:

- Коли ти хо­чеш її сва­тать, то ми пе­ред­нi­ше про неї роз­пи­­таємо в доб­рих лю­дей та по­ра­ди­мось, а там, про ме­не, й сва­тай, ко­ли во­на здо­ро­ва й не ле­да­щи­ця.

Сталось так, як ба­жав син: пе­ред пок­ро­вою вiн зас­лав до Ни­ми­до­ри ста­рос­тiв. Од­но­го дня ста­рос­ти об­мi­ня­ли хлiб, а дру­го­го дня Ни­ми­до­ра й руш­ни­ки по­да­ва­ла.

Перед пок­ро­вою Дже­ря з си­ном пi­шов до скрип­чинсько­го па­на про­си­ти, щоб вiн зго­див­ся пус­тить Ни­ми­до­ру з Скри­п­чин­цiв. В Скрип­чин­цях був свiй пан, та ще й не­ба­га­тий; вiн мав тiльки один при­сi­лок i з ве­ли­кою не­охо­тою пус­кав дiв­чат за­мiж у чу­жi се­ла. Дже­ря про­сив, бла­гав, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. Пан ска­зав, що пус­тить Ни­ми­до­ру тiльки то­дi, як з Вер­бiв­ки яка-не­будь дiв­ка вий­де за­мiж у Скрип­чин­цi. Ми­ко­ла вий­шов од па­на нi жи­вий нi мерт­вий; вiн пi­шов до­до­му, не про­мо­вив­ши нi од­но­го сло­ва, хо­див цi­лий день, опус­тив­ши го­ло­ву. Як­би мiг, вiн, здається, за­ду­шив би па­на своїми ру­ка­ми.

Вже прий­шла осiнь. На се­лi по­ча­лись ве­сiл­ля. В церк­вi вiн­­ча­лось ра­зом де­сять пар мо­ло­дих. Ни­ми­до­ра сто­яла в церк­вi, а в неї сльози тек­ли по ли­цi та кра­па­ли на на­мис­то.

На Ми­ко­ли­не щас­тя, один скрип­чинський па­ру­бок пос­ва­­тав вер­бiвську дiв­чи­ну. Скрип­чинський пан зго­див­ся од­пу­с­тить Ни­ми­до­ру. Вся сiм'я в Дже­ри­нiй ха­тi на­че ожи­ла. Дже­ри­ха го­ту­ва­лась до ве­сiл­ля. Ни­ми­до­ра на­че знов на свiт на­ро­ди­лась.

Старий Пет­ро Дже­ря вдяг­ся в но­ву сви­ту, затк­нув за па­зу­ху пляш­ку го­рiл­ки, взяв хлiб пiд пах­ву й пi­шов з од­ним ста­рос­тою до ба­тюш­ки го­дить вiн­чан­ня.

Батюшка у Вер­бiв­цi був мо­ло­дий i вже наг­нав пла­ту за тре­би вдвоє.

Джеря прий­шов, по­цi­лу­вав ба­тюш­ку в ру­ку, пок­лав на стiл хлiб, пос­та­вив пляш­ку го­рiл­ки й по­чав пи­тать в ба­тю­ш­­ки, скiльки вiн схо­че за вiн­чан­ня.

- Як да­си п'ять кар­бо­ван­цiв, то по­вiн­чаю си­на, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Батюшко! I по­ми­луй­те, й по­жа­луй­те! Я чо­ло­вiк убо­гий. Де ме­нi в свi­тi взя­ти п'ять кар­бо­ван­цiв? Не­хай бу­де три кар­бо­ван­цi.